Розділ 12

Різкий, безжальний спалах люмінесцентного світла вдарив по очах так несподівано, що Кіра зажмурилася. Гучний гуркіт запущеного в підвалі резервного генератора прокотився будівлею холдингу, миттєво руйнуючи інтимну напівтемряву кабінету. Комп'ютери пискнули, повертаючись до життя.

Ця раптова зміна подій поділа на них як відро крижаної води.

Кіра першою прийшла до тями. Вона з силою вперлася долонями в груди Данила і з усього маху відштовхнула його від себе. Оскільки вона все ще була на небезпечних шпильках, вона ледь втрималася на ногах, але встояла, миттєво відступаючи на кілька кроків назад, до свого столу.

Її щоки палали, серце калатало десь у горлі, а подих був таким уривчастим, наче вона щойно пробігла марафон. Вона поправила піджак тремтячими руками, намагаючись повернути собі бодай краплю ділового вигляду.

— Не смійте... більше ніколи до мене торкатися, Воронін, — її голос зсунувся на жорсткий, отруйний шепіт, хоча всередині все ходило ходором від пережитого шоку. Вона була розлючена — і на нього через його зухвалість, і на саму себе через те, що на секунду дозволила собі піддатися цьому божевіллю.

Данило стояв на тому ж місці, важко дихаючи. Його руки все ще були напівзігнуті, наче він досі тримав її за талію. Його сірі очі, які мить тому палахкотіли голодним вогнем, на очах ставали холодними, наче арктичний лід. Він повільно опустив руки, засунув їх у кишені брюк і випрямився. Жодна мускула на його обличчі більше не здригалася, і лише занадто швидкий пульс на шиї видавав його справжній стан.

— Я всього лише врятував вас від чергового падіння, Демидова, — крижаним, абсолютно байдужим тоном відрізав він, повертаючи свою залізобетонну маску «холодного боса». — Якби ви обрали нормальне взуття, цього інциденту взагалі б не сталося. Не приписуйте моїм діям зайвих мотивів.

— Зайвих мотивів?! — Кіра аж задихнулася від такої нахабності. — Ви щойно... ви...

Вона замовкла, розуміючи, що якщо зараз продовжить цю суперечку, то просто вибухне. Його здатність миттєво ставати чужим і байдужим дратувала її до нестями. Він стояв перед нею — бездоганний столичний правитель, який щойно переступив межу, а тепер робив вигляд, що це вона все вигадала.

— Креслення готові, — Кіра різко розвернулася до свого комп'ютера, вихопила флешку з порту і з усього маху кинула її на його стіл. Флешка з тихим стукотом прокотилася по лакованій поверхні. — Я внесла всі зміни. Навантаження прораховано, коефіцієнти виправлено. Моя робота на сьогодні закінчена.

Вона схопила свою сумку, навіть не глянувши на нього.

— Завтра о дев'ятій ранку чекаю на звіт щодо фасадів, Демидова, — сухо кинув їй у потилицю Данило, сідаючи назад у своє крісло й відкриваючи ноутбук, наче нічого не сталося. — І не дай боже там буде затримка.

Кіра не відповіла. Вона круто розвернулася на своїх шпильках і швидким, упевненим кроком вийшла з кабінету, з усього маху грюкнувши дверима так, що, здавалося, затремтіли панорамні вікна.

Вона йшла порожнім коридором нічного холдингу, а в голові пульсувала лише одна думка: «Я ненавиджу його. Ненавиджу кожною клітиною тіла». Але її губи досі горіли від його гарячого подиху, і це злило її найдужче.