Розділ 5

Дзеркало у ванній кімнаті кабінету генерального показувало катастрофу. Кіра змила бруд із обличчя, але щоки досі палали яскравим рум'янцем — чи то від адреналіну, чи то від люті. Вона натягнула чорне худі Вороніна. Воно було настільки величезним, що плечі звисали майже до ліктів, а поділ повністю закривав її спідницю, сягаючи середини стегон. Рукава довелося підкотити в кілька разів.

Найгіршим було те, що м'яка тканина була просякнута його парфумами. Цей запах — суміш дорогого тютюну, сандалу та свіжості — буквально огортав її, створюючи ілюзію, ніби він досі тримає її в обіймах на будівельному майданчику.

Кіра глибоко вдихнула, зціпила зуби й штовхнула двері, повертаючись у кабінет. Вона шкутильгала, тримаючи в руках свої зіпсовані туфлі.

Данило сидів за столом. Почувши звук дверей, він повільно підняв голову. Коли його погляд упав на неї, у сірих очах на долю секунди щось здригнулося. Він окинув її поглядом з ніг до голови. В його безрозмірному худі, з розпущеним вологим волоссям і босими ногами Кіра виглядала крихкою, майже беззахисною. Але цей ефект миттєво зник, щойно він зустрівся з її фірмовим, сповненим презирства поглядом.

Данило швидко повернув на обличчя свою фірмову маску крижаної байдужості. Опустивши погляд на папери, він сухо промовив:

— Виглядає комічно, Демидова. Але це краще, ніж будівельна глина. Сядьте.

— Я краще постою, Данило Романовичу. Бажано — якомога далі від вашого столу, — уїдливо відповіла Кіра, залишаючись біля дверей. — Я можу йти до свого відділу? Моя робота на сьогодні закінчена.

— Ваша робота закінчиться тоді, коли я це скажу, — Данило навіть не глянув на неї. Він узяв ручку і почав щось підписувати. — Подивіться на свої ноги. Ви збираєтеся йти босоніж по паркету холдингу? Не смішіть мене. Оля вже поїхала в торговий центр, щоб купити вам нове взуття і сукню вашого розміру. Ви сидітимете тут, поки вона не повернеться.

— Що?! — Кіра зробила кілька швидких кроків уперед, геть забувши про свою обіцянку стояти далі. — Ви вирішили зачинити мене тут? Я не ваша власність, Воронін! Мені не потрібні подачки від холдингу і тим паче — одяг, куплений за вашим наказом!

— Це не подачка, це службова необхідність, — Данило нарешті відклав ручку, відкинувся на спину крісла і зчепив пальці в замок. Його погляд знову став важким і гострим, як бритва. — Мені потрібен адекватний провідний архітектор на робочому місці, а не озлоблена дівчинка в брудному платті, яка лякає клієнтів у коридорі. І припиніть істерику. Мені набридло слухати ваш вереск ще на будівництві.

— Я не верещу! — Кіра аж задихнулася від обурення, підійшовши впритул до столу. — Ви просто нестерпний, самозакоханий сухар! Ви думаєте, що за гроші вашого батька можна купити всіх і все? Можна перекреслити чужу працю, закрити людей у кабінеті, накричати...

Данило раптово підвівся. Швидко, беззвучно, наче хижак. Він перехилився через стіл, опиняючись у небезпечній близькості від її обличчя. Його сірі очі потемніли від роздратування, а голос зсунувся на тихий, вібруючий бас:

— Якщо я схочу вас купити, Демидова, ви дізнаєтеся про це першою. А поки що — закрийте рота, сядьте на диван і чекайте на одяг. Це наказ генерального директора. Чи ви хочете поповнити список звільнених за цей тиждень?

Іскри між ними знову полетіли з такою силою, що повітря навколо, здавалося, затріщало. Вони важко дихали, дивлячись одне одному в очі. Кіра бачила, що він ледве стримує свій гнів, але під цим гнівом ховалося щось значно сильніше й небезпечніше — тяжіння, яке вони обоє так запекло намагалися знищити.

Кіра першою відвела погляд. Вона круто розвернулася і з усього маху сіла на шкіряний диван у кутку кабінету, демонстративно відвернувшись до вікна і схрестивши руки на грудях.

— Ненавиджу, — тихо, але чітко кинула вона в скло.

— Я почув, — так само сухо відповів Данило, сідаючи назад у крісло й занурюючись у документи. Але його пальці, що стискали ручку, на мить помітно здригнулися.

Ось це справжня війна характерів! Вони замкнені в одному просторі, вона в його худі, обоє киплять від злості та впертості.