Розділ 11

За вікном панувала глуха ніч. Злива, яка почалася ще ввечері, тепер стіною лупила в панорамні вікна чотирнадцятого поверху, розмиваючи вогні нічного міста. На годиннику була майже одинадцята.

Кіра затято вдивлялася в монітор. Очі сльозилися від напруги, пальці заніміли, але вона принципово не робила жодної перерви. Вона збиралася швирнути йому ці готові креслення прямо в обличчя і нарешті піти додому.

Данило сидів за своїм столом, підперши підборіддя рукою. Він уже не вдавав, що читає документи. Його важкий, прискіпливий погляд був повністю прикутий до профілю Кіри, до її тонкої шиї та кількох пасом, що вибилися з хвоста. Він мовчав, і це мовчання тиснуло на мізки дужче за будь-який крик.

Раптово десь глибоко в підвалі будівлі пролунав глухий електричний тріск. За секунду величезний кабінет генерального занурився в абсолютну, непроглядну темряву. Екрани комп'ютерів згасли, залізобетонний гул вентиляції затих, залишаючи лише шалений шум зливи за склом.

— Прекрасно... — в темряві пролунав роздратований, утомлений голос Кіри. — Тільки цього не вистачало.

Вона почула, як заскрипіло шкіряне крісло Данила. Його кроки в цій глухій темряві звучали особливо чітко. Він підходив до неї. Вона миттєво напружилася, спиною відчуваючи його наближення.

— Аварія на підстанції через грозу, — спокійно озвучив він, зупиняючись усього в кроці від її стільця. Вона не бачила його обличчя, але бачила силует на тлі вікна, що зрідка освітлювалося спалахами блискавок. — Електронні замки на вихід з поверху заблоковані. Поки не увімкнеться резервний генератор, ми звідси не вийдемо.

— Що?! — Кіра різко підвелася, зачепивши коліном стіл. — Ви жартуєте? Я не збираюся сидіти тут із вами в темряві! Зробіть щось, ви ж генеральний директор!

— Я директор, Демидова, а не бог електрики, — сухо кинув Данило.

Раптовий спалах блискавки на мить вихопив з темряви його обличчя — воно було зовсім близько. Його очі блищали якихось небезпечним, темним вогнем. Кіра від несподіванки зробила крок назад, але її нові шпильки зрадницьки поїхали по гладкому паркету. Вона змахнула руками, втрачаючи рівновагу.

Але впасти їй не дали. Сильні, гарячі руки Данила миттєво перехопили її за талію, ривком притискаючи до своїх грудей.

Простір між ними вибухнув. Кіра вперлася долонями в його тверді груди, відчуваючи, як під тонкою тканиною сорочки шалено, як божевільне, калатає його серце. Його дихання — гаряче, уривчасте — торкалося її губ. Він тримав її так міцно, що вона чула кожен рух його тіла.

— Пустіть... — видихнула вона, але голос прозвучав занадто тихо, майже безпорадно. Уся її злість і ненависть на мить розчинилися в цьому шаленому фізичному тяжінні, яке більше не було чим крити.

— Не пущу, — прошепотів Данило прямо в її губи. Його хватка на її талії лише посилилася. — Ти ж знову зламаєш свої нові підбори, Демидова. Або знову звинуватиш мене в тому, що я не тримаю тебе.

Між ними летіли вже не просто іскри — це було справжнє замикання. Вона ненавиділа його за цю владність, за цей контроль, за те, що він змушував її почуватися слабкою. Але коли наступний спалах блискавки освітив кабінет, Кіра побачила, що він дивиться на неї з такою дикою, голодною пристрастю, що весь її супротив остаточно перетворився на попіл.

— Я ненавиджу вас, Воронін, — прошепотіла вона, дивлячись прямо в його темні сірі очі.

— Знаю, — так само тихо відповів він, нахиляючись ще нижче, так, що їхні губи майже торкнулися. — Я теж тебе ненавиджу, Кіро. До нестями.