Розділ 16

Варшава зустріла їх похмурим небом і дрібним, нудним дощем. Поїздка з аеропорту в таксі пройшла в абсолютному, гніючому мовчанні — кожен затято дивився у своє вікно, вдаючи, що іншого не існує. Але напруга в салоні авто стояла така, що водій-поляк раз у раз із побоюванням позирав у дзеркало заднього виду.

Коли машина зупинилася біля п'ятизіркового готелю в центрі міста, Кіра першою вийшла на вулицю, з насолодою вдихаючи вологе повітря. Вона хотіла якомога швидше отримати ключ від свого номера, зачинитися там і не бачити Вороніна бодай до завтрашнього ранку.

Вони підійшли до мармурової стійки рецепції. Данило впевнено виклав перед адміністратором їхні паспорти.

— Бронювання на ім'я Воронін. Два номери, — сухо промовив він англійською.

Молодий хлопець за стійкою швидко застукав по клавіатурі, вивчаючи монітор. Раптом його обличчя витягнулося, і він зніяковіло подивився на Данила.

— Прошу вибачення, пане Воронін... Але у вашому бронюванні сталася помилка. Ваша помічниця з Києва... Оля, здається... підтвердила лише одну бронь.

Кіра всередині вся похолола. Вона різко повернулася до стійки. — Що ви маєте на увазі під «одна бронь»? — перейшла вона на англійську, відчуваючи, як паніка починає підступати до горла.

— У системі значиться один двокімнатний люкс Executive, — адміністратор винувато розвів руками. — На жаль, у готелі зараз проходить міжнародний економічний форум. Усі інші номери, навіть стандартні, повністю зайняті. Ми нічого не можемо змінити.

— Ви знущаєтеся?! — Кіра розвернулася до Данила, її карі очі палали від шаленої люті. — Це ваша робота, Воронін? Ви знову вирішили влаштувати мені перевірку на міцність? Я не житиму з вами в одному номері! Краще я спатиму на вокзалі!

Данило навіть не поворухнувся. Його обличчя на мить скам'яніло, а сірі очі потемніли, але він миттєво повернув на себе маску залізного, холодного спокою. Він повільно повернувся до неї, засунувши руку в кишеню пальто.

— Припиніть цей цирк, Демидова, — його голос зсунувся на тихий, сичачий бас, від якого повітря навколо затріщало від іскор. — Мені самому ця ситуація огидна. Оля отримає догану й позбавлення премії одразу після мого повернення. Але влаштовувати істерику перед іноземним персоналом я вам не дозволю.

Він забрав у адміністратора одну єдину електронну картку-ключ, перехопив валізу Кіри і жорстко кинув: — За мною. Живо.

Люкс на двадцятому поверсі виявився розкішним: величезна вітальня з панорамними вікнами на хмарочоси Варшави та дві окремі спальні, що виходили з неї. Проте навіть такого простору було замало для їхнього спільного гніву.

Щойно двері номера зачинилися, Данило журнув її валізу вбік і круто розвернувся до Кіри. Він скинув пальто, залишаючись у темно-сірому джемпері, який обтягував його міцні плечі, і зробив крок уперед, затискаючи її в просторі біля входу.

— Слухайте мене уважно, Демидова, — процідив він крізь зуби, і його очі палахкотіли небезпечним, голодним вогнем, який він так запекло намагався придушити. — Ми тут заради контракту. Ваша спальня — ліворуч, моя — праворуч. У вітальні ми перетинаємося тільки по роботі. І якщо ви ще хоч раз відкриєте свій рот, щоб звинуватити мене в якихось підступах...

— То що?! — Кіра сміливо зробила крок назустріч, опиняючись у небезпечній близькості від його грудей. Вона закинула голову, дивлячись прямо в його суворе обличчя. — Звільните мене? Чи знову затиснете в кутку, вдаючи, що рятуєте від падіння? Ви тиран, Воронін! Я ненавиджу кожен квадратний метр, на якому ви перебуваєте!

Іскри між ними летіли такі, що повітря в люксі, здавалося, готове було спалахнути від найменшого подиху. Данило важко дихав, його погляд знову опустився на її збуджені, напіввідкриті губи. На мить у кімнаті повисла така оглушлива, обпалююча тиша, що Кіра почула шалений стукіт власного серця.

Данило напружено стиснув щелепу, роблячи над собою колосальне зусилля, і різко відступив на крок назад. Його маска «холодного боса» знову закрила всі емоції.

— Готуйтеся до презентації, Демидова, — крижаним тоном відрізав він, розвертаючись до своєї спальні. — Зустріч із поляками за дві години. Побачу на ваших документах бодай одну пляму від кави — пошкодуєте, що взагалі народилися.

Він гучно зачинив за собою двері, залишаючи Кіру саму посеред вітальні. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як усередині все тремтить. Цей люкс став їхнім спільним полем бою, і тримати оборону ставало дедалі важче.