Розділ 4

Позашляховик залетів на підземну парковку холдингу так різко, що шини обурено завищали на гладкому бетоні. Данило заглушив двигун, але не поспішав виходити. У салоні продовжувало тріщати електричество їхнього спільного гніву.

Кіра першою штовхнула двері. На одній туфлі без підбора, шкутильгаючи, але з максимально гордо піднятою головою, вона попрямувала до ліфта. Бежеве пальто було безнадійно зіпсоване глиною, спідниця забруднена, але здаватися вона не збиралася.

Данило наздогнав її вже біля кабінету генерального. Він схопив її за лікоть і буквально заштовхнув усередину, зачиняючи двері перед носом здивованої секретарки Олі.

— Якого біса ви собі дозволяєте, Данило Романовичу?! — Кіра різко висмикнула руку, розвертаючись до нього. — Вирішили додати до моїх посадових обов'язків ще й фізичне насильство?

— Мої обов'язки — стежити, щоб підлеглі не влаштовували цирк на робочому місці! — Данило зірвав із себе краватку й жбурнув її на стіл. — Подивіться на себе, Демидова. Ви схожі на опудало! Як ви збираєтеся йти в архітектурний відділ у такому вигляді? Щоб завтра весь холдинг пліткував, що генеральний директор валяв провідного архітектора в багнюці?

— А хіба було не так?! — Кіра підійшла впритул до його столу, впершись у нього руками. — Ви збили мене з ніг! І замість елементарного «ти як?» я чую лише докори про мій вигляд! Знаєте що? Я плювати хотіла на ваші плітки і на вашу думку!

— Замовкніть! — Данило обійшов стіл і опинився так близько, що Кіра побачила, як ходять жовна на його щелепах. — Ви не вийдете з цього кабінету, поки не приведете себе до ладу. Мені байдуже на ваші образи, але репутація моєї компанії через вашу істерику не постраждає.

Він круто розвернувся, підійшов до великої шафи в кутку кабінету і витягнув звідти фірмове худі з логотипом «Воронін Груп» — чорне, величезне, яке він, мабуть, тримав для неофіційних поїздок на будівництва холдингу.

— Зніміть це брудне ганчір'я, — він без церемоній кинув худі їй прямо в руки. — І перевдягніться. У моєму кабінеті є особиста ванна кімната. Живо.

Кіра стиснула зуби, тримаючи в руках річ, яка пахла його парфумами. Їй хотілося кинути це худі йому в обличчя, але розум підказував, що йти через увесь офіс у багнюці — це справді програш.

— Ненавиджу вас, — чітко, з розстановкою вимовила вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Взаємно, Демидова, — крижаним тоном відповів Данило. — А тепер зникніть з моїх очей бодай на п'ятнадцять хвилин.

Коли двері ванної за Кірою зачинилися, Данило важко опустився в крісло. Він поглянув на свою ліву долоню, яка досі підкровувала після падіння на гравій. Біль у руці був нічим порівняно з тим, як сильно його виводила з рівноваги ця дівчина. Вона була першою, хто не тремтів перед його гнівом, а відповідав ударом на удар.

Він налив собі віскі, зробив ковток і раптом усвідомив, що з нетерпінням чекає, коли вона вийде з ванної... у його одязі.