Частина Данила. За день до призначення

Кабінет голови правління будівельного холдингу «Воронін Груп» у столиці пахнув дорогою шкірою, міцною кавою та великими грошима. Навпроти величезного панорамного вікна в кріслі сидів Воронін-старший — засновник імперії. Його погляд був прикутий до сина, який спокійно вивчав фінансові звіти регіонального філіалу.

— Ти летиш туди завтра, Данило, — глухо вимовив батько, постукуючи пальцем по столу. — Сан Санич — мій старий друг, він побудував цей філіал з нуля, але він застряг у минулому столітті. Останній рік вони працюють у мінус. Старий став занадто м'яким, розвів там бюрократію і купу творчих нероб, які малюють красиві картинки замість того, щоб заробляти гроші.

Данило закрив папку і підняв на батька свої холодні сірі очі.

— Я бачу звіти. Замість типових комерційних багатоповерхівок вони витрачають бюджет на якісь сумнівні «зелені технології». Це благодійність, а не бізнес.

— Саме так. Сан Санича я відправляю на почесну пенсію з усіма виплатами. Твоє завдання як нового генерального директора — провести повну реорганізацію. Оптимізувати витрати, скоротити баласт і закрити всі збиткові чи надто дорогі проєкти. Мені байдуже, чиї голови полетять. Компанія має приносити прибуток. Ти мене почув?

— Почув, — Данило підвівся, застібаючи ґудзик піджака. Його обличчя не виражало жодних емоцій. Перфекціоніст до мозку кісток, він не терпів хаосу та неефективності. — Дай мені місяць. Я змушу цей філіал працювати як швейцарський годинник. А всі ці «романтичні архітектурні шедеври» підуть під прес.

Батько задоволено кивнув. Він знав, що його син — залізна людина. Якщо Данило брався за справу, почуття чи жалість ніколи не ставали в нього на шляху.

Данило прилетів на світанку. За перші дві години в офісі він уже встиг звільнити головного бухгалтера, яка не змогла чітко пояснити куди пішли останні транші, і навів жах на весь адміністративний персонал.

Він стояв біля вікна конференц-залу, завершуючи жорстку телефонну розмову з підрядником, коли двері відчинилися і в кімнату зайшла вона.

Данило обернувся і зустрівся поглядом із дівчиною. Вона не була схожа на заляканих клерків, яких він бачив у коридорі. У її постаті відчувалася гордість, а в карих очах палахкотів такий вогонь, що Данило мимоволі затримав на ній погляд трохи довше, ніж дозволяв етикет.

«Кіра Демидова, провідний архітектор», — представилася вона, сміливо дивлячись йому в очі.

Данило сів на чолі столу. Він уже знав, що саме вона — авторка того самого безглуздо дорогого еко-проєкту, який він збирався закрити першим. Але те, з яким викликом ця дівчина тримала удар, раптом розбудило в ньому суто мисливський азарт...