8 березня 2026 року. Дніпро. Місто, яке вже п’ятий рік намагається згадати, як святкувати весну.
Соломія давно викреслила цей день зі свого календаря. Вона навчилася жити без обіцянок, без квітів, без того, хто зник безвісти в перші тижні великої війни. Телефон вимикається, вино відкривається, балкон зачиняється — і так щороку.
Але цього разу, за годину до півночі, приходить повідомлення з невідомого номера:
«Пам’ятаєш останній червоний тюльпан у місті? Він досі там росте. Один. Сьогодні цвіте.»
Вона йде в ніч. Через спальні квартали, повз меморіальні стіни, до пустиря, де колись була розбита теплиця. Там, під слабким світлом вуличного ліхтаря, стоїть він — худий, сивий, зів’ялий, як та квітка в його руках. Чоловік, якого вона поховала в собі, щоб вижити.
Чотири роки мовчання. Один зів’яли