Глава 17. Розмова до світанку

Вони сиділи за кухонним столом — старим, дерев’яним, з подряпинами від ножів і плямами від кави. Кавоварка гуділа, як стара бджола. Соломія налила йому каву в свою чашку — без цукру, без молока, як він любив колись. Він узяв її обома руками, ніби боявся розлити.

«Розкажи», — сказала вона.

Він дивився в чашку довго. Потім почав — голос низький, надірваний, ніби слова доводилося витягувати з глибини.

«Полон. Не відразу. Спочатку — бої. Потім — дорога в кузові, зав’язані очі. Бараки холодні, бетонні. Допити. Їжа — раз на день, вода — брудна. Я думав про тебе щодня. Уявляв, як ти сидиш на цьому самому балконі, п’єш вино й ненавидиш 8 березня. Це тримало мене живим».

Він замовк. Пальці стиснули чашку сильніше.

«Потім втеча. Через ліс. Двоє днів без їжі. Один з нас не дійшов. Я дійшов. Ховався в підвалах, у знайомих, у незнайомих. Боявся писати. Боявся, що тебе знайдуть через мене. Боявся, що ти вже з кимось іншим. Або що ти мене зненавидиш за те, що я не повернувся одразу».

Соломія слухала, не перебиваючи. Її очі були сухі — сльози скінчилися раніше.

«А я… — почала вона. — Я перестала спати ночами. Проектувала укриття. День за днем — бетон, вентиляція, запаси води. Це стало моїм життям. Я думала: якщо я зроблю хоч одне місце, де люди не боятимуться, то це ніби я тебе врятую. Дурість, але це працювало».

Вона подивилася на нього.

«Я навчилася не чекати. Навчилася не любити. Але щороку 8 березня… щось у мені кричало. Ніби ти все ще обіцяв весну».

Він простягнув руку через стіл. Її пальці лягли в його долоню — холодні, але міцні.

«Я не обіцяю більше нічого великого, Соля. Тільки те, що я тут. І що я спробую залишитися».