Зів’ялий червоний

Глава 11. Сльози, яких не було

Соломія плаче. Не голосно — просто течуть сльози, гарячі, солоні, вперше за два роки. Вона торкається його щоки. Борода колюча, як щітка. Шкіра тепла, жива. Під пальцями — пульс, нерівний, але впертий. «Я думала, ти мертвий, — шепоче вона. — Я поховала тебе в собі, щоб вижити. Я навчилася не плакати, не чекати, не любити. А тепер… тепер ти тут, і все руйнується знову». Він не відповідає. Просто дивиться на неї так, ніби боїться моргнути — раптом вона зникне, як привид.

Transfer Nova

Подобається

#5376 в Любовні романи
#1310 в Короткий любовний роман
#1004 в Сучасна проза

У тексті є: втрата та повернення, надія після горя

Відредаговано: 08.03.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись