Глава 16. Квартира, яка чекала

Двері зачинилися за ними з тихим клацанням — тим самим, що чотири роки тому зачинялися за Андрієм, коли він ішов на фронт. Соломія стояла в коридорі, не вмикаючи світло. Темрява була знайома: запах старого паркету, пилу, кави, що завжди варилася надто міцною. Вона відчувала, як Андрій поруч — його дихання, важке від дороги, його тепло, яке ніби пробивалося крізь куртку.

Вони пройшли на кухню. Світло від вуличного ліхтаря падало крізь вікно, малювало смуги на підлозі. На столі — недопита пляшка вина від учора, чашка з осадом чаю, ключі, розкидані, ніби хтось поспішно виходив. На холодильнику — фотографія 2021 року: вони на морі в Одесі, вона сміється, він обіймає її ззаду, сонце в волоссі. Соломія подивилася на фото довго, потім відвела погляд.

Вона взяла склянку — звичайну, гранену, з тріщиною на краю — налила воду з-під крана. Вода була холодна, з металевим присмаком, як завжди в цьому будинку. Обережно поставила тюльпан у склянку. Стебло злегка хитнулося, кілька останніх пелюсток впали на стіл — крихти червоного на білому пластику.

«Може, ще поживе», — сказала вона тихо, ніби зверталася не до Андрія, а до самої квітки.

Він стояв позаду, не наважуючись сісти. Куртка все ще на ньому, брудна, з плямами, які вже не відіпрати. Він подивився на календар на стіні — березень 2022-го, червоним маркером обведено 24-е число, день, коли все змінилося.

«Ти не міняла його?» — спитав він хрипко.

«Ні. Забувала. А потім… стало частиною мене. Як шрам».

Вона повернулася до нього. У напівтемряві його обличчя здавалося ще більш виснаженим: сивина блищала, як срібло, очі — глибокі, ніби в них оселилася ніч.

«Я думала, ти ніколи не повернешся, — сказала вона. — Я навіть уявляла, як ти виглядаєш… там. У землі. А ти просто… стоїш тут. І пахнеш дорогою».

Він кивнув. «Я боявся, що ти мене не впізнаєш. Або впізнаєш — і відвернешся».

Соломія підійшла ближче. Торкнулася його куртки — груба тканина, холодна. Потім підняла руку до його обличчя, провела пальцями по бороді. Кололася. Але під нею — тепла шкіра. Жива.

«Я впізнала тебе ще на пустирі. По очах. Вони не змінилися».

Вона відступила, увімкнула маленьку лампу над столом. Жовте світло розлилося, зробило все теплішим. Тюльпан у склянці трохи розправився — ніби відчув, що його не викинуть.