Табір засинав. Десь із глибини лісу долинав крик сичa. Вітер гойдав сосни так м’яко, що здавалось — вони спілкуються між собою. А десь посеред цього мовчазного діалогу, за корпусом №5, пролунало коротке — «трісь».

Хтось ступив не туди.

Потім — важке, глухе падіння. Дихання зупинилось.
Світло ліхтарика виринуло з темряви на кілька секунд — і згасло.
Ніч замовкла. І табір, що ще кілька годин тому лунав дитячим сміхом, поринув у порожню, майже урочисту тишу.

Ніхто ще не здогадувався, що вранці не всі прокинуться. І не всі ті, хто залишиться, говоритимуть правду.