Розділ 13. За зачиненими дверима

     Мама мовчала на іншому кінці. Катя теж.

— Ти знала, — сказала вона нарешті. — Знала про все. І все одно відправила мене сюди.

— Я… не знала, що все ще працює. Я думала, все закрито.

— Ти відкривала двері в підвал?

— Так. Але я думала, що… що це просто склад. Павло сказав, що ми зберігаємо там старі меблі.

— Павло?!

— Тоді він був не директором. Він був просто завгоспом. Всі йому довіряли.

Катя відчула, як у грудях починає палати щось темне.
Злість. Зневіра. Біль.

— І ти дозволила йому працювати тут з дітьми ще п’ять років?

— Він… шантажував нас.

— Нас?

— Мене. Ще двох вожатих. І Галину Семенівну — завідувачку медпункту.
Ми всі знали, що зникла Вікторія Кривенко. Але він сказав, що вона втекла. І якщо ми будемо мовчати — діти залишаться в безпеці.

Катя опустила погляд на запис Славіка в зошиті.

“Ві… забрали вночі. Вона більше не повернулась.”

— Ти брехала мені все життя, — прошепотіла вона. — А тепер я повинна все це виправити.

— Катю, прошу… не роби нічого дурного. Просто приїдь додому.

Але Катя вже поклала слухавку.
Повернення не буде.

***

Вона сиділа в медпункті разом з Вікою та Іллею.
На столі — вирвані сторінки зі зошита, карта табору, стара флешка, знайдена в столі Галини Семенівни.
На ній — фото. Імена. Протоколи. Таємні нічні збори.

— Дивись, — сказала Віка. — Це список учасників “інструктажу 2019”. Тут твоє ім’я. І мамине. І… ще двоє.

Катя навела курсор:
Ольга Струтинська — логопед.
Семен Берест — завгосп.

— Струтинська… — задумалась Катя. — Здається, вона досі працює. Я бачила її в їдальні.

Ілля підвівся:
— То йдемо.

***

Їдальня була порожня. Тільки одна жінка середнього віку, з темним волоссям, сиділа біля чайника й читала газету.

— Пані Ольго? — обережно спитала Катя.

Жінка підвела очі. Поблідла.

— Ви… не з табору?

— Ми — ті, хто хоче знати правду.
Про Вікторію Кривенко.
Про підвал.
Про Павла Степановича.

Ольга Струтинська нервово встала. Її пальці тремтіли.

— Ви не маєте права… Я підписала… Ми всі…

— Ваш підпис більше не важить, — різко сказала Віка. — Моя сестра зникла тут. Моя мама досі чекає. І якщо ви хоч щось знаєте…

Ольга мовчала. Потім — сіла.

— Вікторія була надто допитлива. Як і ви. Вона дізналась, що в підвалі зберігають… не лише меблі. Вона побачила ті записи. Старі папки.
Після цього — її більше не було.

— Ви бачили, як її забирали? — запитала Катя.

— Ні. Але я чула, як Павло кричав на неї. А наступного ранку… її не стало. А ввечері — “інструктаж”. Нас зібрали. Сказали мовчати. Бо вона, мовляв, порушила правила. І якщо ми підемо проти — наступними будемо ми.

Катя глянула на Віку.

— А що було в тих папках?

Ольга витерла піт з чола.

— Старі справи. Медичні картки. Звітність. Але на деяких було написано: “не розголошувати. Дослідження. Рівень 2”.

— Яке ще “дослідження”? — здивувалась Віка.

— Я не знаю… але мені здається, це пов’язано з дітьми. Павло працював у якомусь інституті до того, як прийшов у табір. І цей табір… здається, колись був філією якогось державного проекту.

Катя відчула, як у неї холоне шкіра.

— Тобто… це не просто зникнення. Це щось більше.

Ольга кивнула:

— Це — експеримент.

***

«Іноді правда страшніша за злочин. Бо вона не вбиває одразу — вона повільно вростає в корені, у систему, в дитинство. І щоб витягти її — треба вирвати себе з ґрунту, в якому ти виросла.»