Розділ 2. Озеро не говорить

     Світанок у таборі зазвичай зустрічали піснею з радіорубки та запахом сирників. Але цього ранку — ні музики, ні запахів. У повітрі повисло щось тривожне й непроговорене, наче весь табір знав, але вдавав, що нічого не сталося.

Катя сиділа на лавці біля їдальні, обхопивши руками термочашку з вчорашнім чаєм. Від нього вже давно не йшов пар, але вона тримала її, ніби той чай міг зігріти більше, ніж ранкове сонце.

Перед нею, зосереджено мовчки, стояв Марк — хлопчик з 3-го загону. Йому було 12, і він ніколи не бігав, як інші. Сидів на деревах, писав у зошити якісь формули й не любив, коли до нього торкались.

— Марк, — тихо сказала Катя. — Я тебе не звинувачую. Я просто хочу зрозуміти. Ти вночі був біля озера?

Марк кліпнув. Один раз. Другий.

— Я не мав туди йти, — буркнув він і знизив плечі. — Але ж ви самі казали, що на зорі там видно сузір’я Лебедя.

Катя ледь усміхнулась. І справді, казала. Але зовсім не думала, що діти вийдуть туди о третій ночі.

— Ти когось бачив? — спитала вона.
— Я... бачив, як хтось ішов у напрямку до пірса. Високий. Худий. Мабуть... це був не він. — Марк глянув у бік озера. — Бо потім я чув голос. Ніби хтось когось просив… припинити.

Катя відчула, як щось холоне під шкірою.
— Чий голос?

Марк хитнув головою:
— Не знаю. Але... це було не один раз. І... здається, хтось плакав.

Після сніданку, якого більшість дітей навіть не торкнулась, директор скликав збори персоналу.

У кімнаті радіорубки було душно, ніби повітря хтось зцідив до останньої краплі.

— Ніяких зайвих розмов, — сказав Павло Степанович, навіть не глянувши на Катю. — Офіційна версія — нещасний випадок. Занадто близько підійшов до води, послизнувся, вдарився. Ми всі знаємо, які там слизькі дошки.

— Але... — обережно подала голос Віка, вожата з корпусу №6. — У нього був зламаний ніс. І кулак зжатий — ніби щось тримав…

— Я сказав — нещасний випадок! — різко обірвав її директор.

Катя підвелась.
— А поліція?

— Поліція поїхала. Нічого підозрілого не знайшли. Тіло вже забрали.
— Так швидко?.. — не стрималася Катя.

— Занадто швидко, — прошепотів хтось позаду неї. Здається, Артем.

Увечері вона повернулась до берега озера.
Сонце вже торкалося верхівок сосен. Пірс мовчав. Вода була гладка, як скло.

Катя стала на дошки, які, здавалось, пам’ятали кожен крок. Вона згадувала, як кілька днів тому Славік сміявся тут із дітьми, кидав їм камінці для "жабок", а потім розповідав історії з табірного минулого — веселі, страшні, іноді зовсім дивні.

І тепер — порожнеча.

Катя нахилилась. На краю дошки щось блиснуло. Маленьке сріблясте кільце. Без каменя. Чоловіче. Напівзатоплене у воді.

Катя взяла його, витерла об футболку. Усередині — гравіювання:
"До кінця — твоя."

***

У ту ніч Катя записала в щоденник:

«Я знала Славіка. Він не з тих, хто "випадково послизнувся". Хтось збрехав. І той хтось досі серед нас».