Розділ 1. Зміна, яка не завершилася

     Сосни шуміли м’яко, наче хтось шепотів над головою. У повітрі стояв запах диму від вечірнього вогнища, перемішаний з хвойною терпкістю та солодким ароматом репеленту. Катя Левченко сиділа на лавці біля корпусу №3, гортала свій потертий записник і зрідка дивилась на годинник. Було 00:43.

Діти мали спати ще з одинадцятої. З корпусів лунала майже повна тиша — лише час від часу хтось із молодших перевертався на ліжку або хихикал у подушку, не до кінця розуміючи, що дитячий сміх після опівночі іноді звучить… моторошно.

Катя мала нічну зміну. Інші вожаті давно пішли в свої кімнати, навіть Віка, яка завжди сиділа до першої ночі з телефоном біля сушарки, сьогодні кудись поділась раніше. Ніч була тихою, як занадто тиха сцена перед бурею.

Від корпусу №5, що стояв далі в лісі, несподівано пролунав короткий звук — схожий на те, як хтось перечепився об корінь дерева. А потім... ніби хтось важко впав.

Катя завмерла.

Секунду вагалась. А потім швидко встала, ховаючи записник у кишеню. Ліхтарик з мобільного засвітив доріжку — вузьку, піщану, з численними слідами дитячих босих ніг.

— Артем? — обережно покликала вона, бо вчора саме він мав останню зміну і міг переплутати дні.

Тиша.

Дерева стояли, мов приголомшені. Сосни ніби розступились, і ліхтарик виводив її усе далі — до озера. Там, біля берега, Катя зупинилася. У світлі вона побачила тіло.

На землі лежав вожатий. Обличчя — у тіні, одна рука відкинута в бік, друга — сжата в кулак. Катя не кричала. Вона лише завмерла.

— Це… це ж Славік… — прошепотіла вона. Вчора він жартував із дітьми. Готував з ними сценку до табірного концерту. Сьогодні — мовчить. Назавжди.

Уже за кілька хвилин табір ожив — викликали швидку, поліцію, приїхав директор. Але щось у всій метушні Катю тривожило більше за сам факт смерті. Директор Павло Степанович не здався їй здивованим. Ніби… він знав, що це станеться.

— Упав. Сам. — коротко кинув він санітарці й уник погляду Каті.
— Але його кулак... — почала вона.
— Дитина щось залишила, мабуть. Не вигадуй, Левченко.

Катя запам’ятала ці слова. І запам’ятала, як хтось із дітей — здається, Марк — здалеку дивився на сцену з озера з таким виразом, наче вже знає правду.

Але мовчить.

Катя повернулась у свою кімнату близько четвертої ранку. Дивилась у стелю. І вперше за все літо відчула: комусь тут дійсно не можна довіряти.