Розділ 9. Двері, яких не мало бути

     Зранку в таборі пахло сирістю, хвоєю і неправдою. У гучномовцях лунало радісне:
"Доброго ранку, діти! Сьогодні у нас день здоров’я, і ми вирушаємо на веселу прогулянку до лісу!"

Катя стояла біля вікна і стискала в руці зошит Славіка. Вночі вони ховали його двічі. У її кімнаті — занадто очевидно. Під дошкою в старому кінотеатрі — краще. Там давно ніхто не бував.

— Тебе шукає Павло Степанович, — сказала одна з вожатих, зазираючи в кімнату.

Катя вдихнула глибше. Вже час.

***

Кабінет директора.

Світло — жовте, тьмяне. Запах — кави, пилу і старих папок. На столі — звичні стопки паперів. Але сьогодні щось інше: порожній стілець навпроти.

Павло Степанович дивився у вікно. Потім обернувся і вказав на стілець:

— Сідай, Катю.

Вона не сіла.

— Щось сталося з Іллею, — сказала вона спокійно. — Ми обоє це знаємо.

Він зміряв її поглядом.

— В таборі бувають випадки, коли діти... зникають. Зриваються, тікають. Це ліси. Це не завжди злочин. Іноді — просто дурість.

— У вас є підвал, — сказала Катя прямо.

Директор ледь посміхнувся.

— І що ж ти ще знаєш?

— Я знаю, що Ніна говорила про нього. І що там міг опинитися Ілля. Я знаю, що Славік щось збирав, а потім… перестав.

Павло Степанович підійшов ближче. Його голос став тихим.

— Ти дуже розумна дівчина, Катю. І тобі не варто витрачати літо на привиди. Те, що сталося з Вікиною сестрою п’ять років тому, — трагедія. Але не змова.

Катя стискала кулаки.

— А те, що сталося минулої ночі? Це теж трагедія?

Він мовчав. Потім сказав:

— Підвал закритий. З тих пір, як будували новий корпус. Там — нічого.

Катя зробила крок до нього.

— Дайте мені туди пройти.

Він знизав плечима.

— Я не маю права. Але якщо хочеш… — він витяг ключ з нижньої шухляди. — За їдальнею, стара котельня. Металеві двері. Це єдине, що залишилось. Але, Катю…

Він глянув їй просто в очі.

— Якщо ти увійдеш туди — назад може бути складніше повернутись.

***

Повернення до Віки.

— Він дав ключ? — Віка не могла повірити.

— Так. Добровільно. І це лякає більше, ніж якби не дав.

— Можливо, він знає, що ми нічого не знайдемо?

Катя похитала головою.

— Або впевнений, що ми не встигнемо знайти головне.

— Ми йдемо туди сьогодні?

— Ми йдемо туди зараз.

***

Стара котельня.

Вона була напівзруйнована. Облізлі стіни, іржава табличка «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». За нею — масивні двері, які важко піддавалися ключу.

Катя провернула його — клац — і двері відчинились.

Темрява. Холод. Запах вологи, що давно не знала свіжого повітря.

Віка ввімкнула ліхтарик. Катя ступила вниз першою.

Сходи круті, з вибоїнами. Кожен крок лунав глухо, ніби сама будівля відгукувалась. Внизу — вузький коридор і... двері з кодовим замком.

— Це... не просто технічне приміщення, — прошепотіла Віка.

Катя присіла. Біля замка — подряпини. Хтось намагався ввести код. Хтось... зсередини.

І тоді вони почули удар. З того боку. І ще один.

Катя кинулась до замка. Серце вибивало ритм паніки.

— ІЛЛЯ! — крикнула вона.

Відповіді не було. Лише новий стукіт. Слабкий, але живий.

***

«Ми знайшли його. Або він ще там. Або… принаймні його надія. Ми мусимо зламати ці двері. Бо якщо ми не відкриємо їх — вони стануть його могилою.»