Розділ 18. Під землею

     Двері за нею зачинилися беззвучно.

Катя стояла у вузькому коридорі, облицьованому білими плитками. Світло мерехтіло. Повітря було холодне і стерильне. Зліва — камера, яка мовчки повертала «голову», стежачи за кожним рухом.

Голос із динаміків знову заговорив:

— Не бійся, Катерино. Ти вдома.

Вона не відповіла.

— Іди вперед. Ми не хочемо тобі зла.

Вона ступала повільно, але впевнено. У голові — тиша. Страх пішов. Лишилась зосередженість.

За першими дверима — скляна кімната. Усередині — ліжко, столик, електроди, які звисали зі стелі. На стіні — монітори з ЕЕГ-графіками.
І... Віка.

— Катю?

— Ти в порядку?

— Я не знаю… Вони… давали мені якісь таблетки. Перевіряли реакції. Казали, що я особлива. Що в мене щось у крові...

Катя рвонулась до дверей — та вони були зачинені.

— Я тебе звідси витягну. Обіцяю.

— Вона не піддослідна, — знову голос. — Вона ключ.

***

У центрі головного залу — довгий стіл. За ним — Лікар. Чоловік із сивиною у скронях, у білому халаті, із чистими руками й темними очима.

— Катерино, присядь.

— Я стою.

— Добре. Я розповім, поки ти не зникла назавжди.

Він клацнув пальцями — на екрані з’явилась фотографія: молода жінка — мама Каті — у лабораторному халаті, з бейджем, на якому значилось: “Куратор сектору С-4”.

— Ваша мати була однією з трьох головних розробниць “Калини”. Вона працювала з групою новонароджених — дітей з підвищеною нейронною активністю. Вас виношували під наглядом. Ви — одна з моделей експерименту. Вже тоді виявили, що у вас є виняткова здатність до впливу на пам’ять. Особливий тип емоційної передачі.

— Ви жартуєте.

— Ні. Але з роками вона відмовилась від проєкту. Забрала вас і зникла. Нам знадобились роки, щоб вас знайти. І все ж — ви самі прийшли.

Катя дивилася на фото. Її мама. Усміхнена. Та сама, яка тепер вдома мовчки п’є заспокійливі.

— Навіщо я вам?

— Бо тепер усе нестабільне. Нам потрібен результат. І тільки ти можеш завершити “Калину”. Твої здібності — останній ключ. Або ж — руйнація всього.

Катя мовчала.

Лікар зітхнув.

— У тебе є вибір. Або приєднуєшся до нас. Або… твоя історія завершиться тут.

Катя витягла з кишені невеликий диктофон.

— Ви програли, — сказала вона тихо. — Все це записано. І все вже в інтернеті.

— Думаєш, це зупинить нас?

— Думаю, що я зупиню.

***

Вона розвернулась і побігла. Коридор. Сирени. Звук біля неї — двері почали закриватись. Але вона встигала. Віка кричала її ім’я.

Катя влетіла в кімнату, де була подруга, і з силою вдарила панель. Світло згасло. В дверях — дим. Сигнал тривоги.

— Бігом! — крикнула вона. — За мною!

***

Поки персонал бігав у хаосі, вони прорвались через тунель.
За ними — постріли. Крики. Але вони вирвались.

Коли Катя впала у траву за парканом, вона зрозуміла:

— Це ще не кінець. Але тепер у них паніка.

— Ти знаєш, що буде далі? — запитала Віка.

— Так. Вони йтимуть до кінця. А ми — теж.

***

«Той, хто знає правду — загроза. Але той, хто не боїться говорити — зброя.»