Розділ 4. Те, що під поверхнею

     Віка сиділа біля сцени, крутила на пальці гумку для волосся. Її довге каштанове волосся було розпущене, як завжди, але обличчя — не таке. Спокійне, навіть усміхнене. Як у людини, якій нічого не загрожує. І водночас — якій нічого втрачати.

Катя підійшла мовчки. Не привіталась.

— Віка, ми маємо поговорити, — почала вона.

— Говори, — відповіла та, не повертаючи голови.

Катя сіла поруч. Повітря було теплим, але між ними стояла крижана напруга.

— Твоя сестра…
— Що моя сестра? — різко перебила Віка.
— Вона теж загинула тут, п’ять років тому. Я бачила фото. Ти була зовсім мала тоді, але...

— Я була тут. І я все пам’ятаю, — Віка глянула просто в очі. — Пам’ятаю, як вона кричала. Як Павло Степанович вийшов з озера мокрий. Як усі робили вигляд, що нічого не сталося. Я мовчала, бо мені було одинадцять. А тепер мені — шістнадцять. І я знаю, як мовчати правильно.

Катя відчула, як її серце починає гупати в горлі.

— Ти… хочеш помсти?

Віка посміхнулася, але погляд залишався сталевим.

— Я хочу правду. Хоч один раз — справжню. А що буде далі — подивимось.

— І ти… розповіла Славіку?

Мить тиші. Потім — кивок.

— Він хотів допомогти. Але… ми не встигли. Хтось випередив.

Катя нахилилась до неї ближче.

— Ти думаєш, це директор?

— А ти — ні? Він ховав тіло. Ховав фото. Ховав історію. Це не доводить, що він вбивця, але точно не робить його невинним. І ще одне… — Віка витягла з кишені зім’ятий клаптик паперу. — Це знайшли в Славіка в руці. Ти маєш це бачити.

Катя розгорнула папір. Рядки, написані нерівним почерком, нервово, поспіхом:

«Я більше не можу мовчати. Вона не впала. Вона — стрибнула. Але не сама. Він тримав її за руку до останнього. Я бачив. І я мовчав. Вибач, Віко.»

Катя стиснула папір.

— Це… лист? Для тебе?

— Так. Але не встиг віддати. Або не встиг сховати. Не знаю. Але якщо він усе знав і мовчав — значить, знає і про теперішнє.

Катя встала.

— Значить, ми маємо знайти того, хто знав більше за Славіка. І хто мовчав довше.

— Вони всі щось знають, — тихо додала Віка. — Всі вожаті старше двадцяти, хто тут працює більше ніж один сезон. Вони були тоді. І вони є зараз.

Катя кивнула.
Раптом все стало глибшим, як озеро — тихе, гладке, але десь на дні, під товщею води, лежить щось, що хтось дуже довго ховав.

***

«Ті, хто мовчить, іноді небезпечніші за тих, хто кричить. Бо мовчання — це вибір. А вибір — це завжди відповідальність. І тепер я маю обрати — вірити Віці, чи… копати ще глибше.»