Розділ 15. Хтось із нас

— Ми не можемо чекати до ранку, — Ілля нервово засовував флешку в кишеню. — Якщо хочемо вирватися — треба зараз.

Катя кивнула.
— Ми візьмемо велосипед з технічної — і виїдемо через лісову дорогу. Стара стежка за корпусом №5 веде до траси.

Віка ще раз перевірила рюкзак із документами.

— Я не вірю, що мама могла бути… в цьому.

— Але вона була, — прошепотіла Катя. — І нам треба жити далі. Розповісти все.

***

Вони пробирались у темряві між соснами. Табір залишився позаду — мертвий і безмовний.

На півдорозі до шосе — перед ними з'явилась тінь.

— Стій! — крикнув Ілля. — Назад!

Запізно.

Хтось вихопив у Каті рюкзак. Вона спіткнулась, впала. Віка закричала.

— Не рухайтесь! — голос був знайомий. Надто знайомий.

Катя підвела голову.

Перед ними стояв Артем — вожатий, якому вони довіряли, той самий, хто намагався змусити Катю замовкнути раніше.

Але не один.

Поруч — Сашко, хлопець з паралельного загону.
Веселий, товариський. Завжди допомагав.
Катя йому довіряла.

— Ти… ти з нами був з самого початку, — прошепотіла вона. — Ти допомагав шукати Вікторію. Ти…

— Я виконував наказ, — сказав Сашко холодно. — Мені платять, щоб такі, як ти, не дістались до правди.

— Ти зрадив нас, — сказала Віка, втираючи кров з губи.

Сашко знизав плечима.

— У кожного свій вибір.

Артем узяв рюкзак і підняв його над ямою.

— Жаль, що ви не зрозуміли: це не ваша боротьба. Це гра, яку ви програєте.

— Ні! — крикнула Катя й рвонула вперед.

Та її втримали.

Рюкзак полетів униз.

Порожній.

Артем зблід.

— Що?..

Катя посміхнулась.
— Документи не там.

Сашко повернувся до неї.

— Де вони?

— У надійному місці.

— У кого?

Ілля мовчав.

Віка сказала:
— У тому, хто ще має совість.

Артем схопив Катю за руку.
— Ти не вийдеш з лісу. Ви всі лишитесь тут.

І тут — клацання. Ліхтарі. Голоси. Поліцейські форми.

— Руки вгору! — пролунало.

Із темряви вийшов той самий майор, але не сам. Поруч — журналісти. Оператор.
І… мама Каті.

— Я подзвонила їм. І віддала флешку, — тихо сказала вона. — І більше не боюсь.

Артем встиг зробити крок — і його скрутили.

Сашко мовчки стояв. Потім просто зник у лісі.

— Ми ще зустрінемось, — кинув він на прощання.

***

Катя сиділа на капоті поліцейської машини. У неї в руках — останнє фото з архіву.
Дитячі очі. Вони дивились крізь об’єктив… крізь роки… в неї.

— Думаєш, це все? — запитала Віка.

— Ні. Це тільки початок.

***

«Зрада найболючіша, коли приходить із найближчого кола. Але саме вона відкриває очі на справжнє. І коли ти знаєш правду — вже ніколи не мовчиш.»