Розділ 11. Гучномовець і тиша

     Площа перед сценою. Ранкова лінійка. 08:00.
Гучномовець оголосив радісним голосом:

— Доброго ранку, любі наші відпочивальники! Сьогодні — день великих сюрпризів, конкурсів і... приємних несподіванок!

Катя стояла в натовпі вожатих. Поруч — Віка. У її рюкзаку — зошит Славіка, телефон із записом Артема, старі фото, і... план.

— Ілля має підійти рівно о 08:10, — прошепотіла Катя. — Прямо під час виступу директора.

Віка кивнула.
— Якщо його не зупинять.

Катя подивилась у бік трибуни. Павло Степанович був спокійний, усміхнений. Виступав перед дітьми, наче нічого не сталося.

— Ми створили тут другий дім для кожного, — казав він. — У нас ростуть справжні герої. І сьогодні ми це доведемо!

Катя відчула, як вібрує телефон. Повідомлення від Іллі:
«Я вже біля сцени. За 10 секунд виходжу. Готові?»

Вона притисла руку до серця.
— Зараз…

І тут — щось пішло не так.

Раптово в гучномовці просвистіло, і голос Павла Степановича урвався.

— Увага… технічна... перерва…

Катя зрозуміла: його зупинили. Ілля не вийшов.

— Він не з’явився, — сказала Віка. — Вони його знову забрали!

Катя рвонула крізь натовп. Виступ тривав, діти сміялись, усмішки вожатих були натягнуті. Але внизу, за сценою, — тиша.

Вона вибігла за ріг — і побачила його.
Рюкзак Іллі. Порожній.

А поруч — Артем. Його руки в кишенях, погляд байдужий.

— І знову ти.

— Його немає, — сказав він просто. — І ти не знайдеш.

Катя не відповіла. Вона витягла диктофон.

— Я розповім усім. Зараз. Прямо в мікрофон.

— А якщо я скажу, що мікрофон давно відключили?

Катя ковтнула повітря. Серце гупало.

— У тебе немає влади над правдою. Вона все одно вилізе назовні.

— Але не тут. Не в цьому таборі. Не з цими дітьми. Вони нічого не побачать.

І тут — голос у гучномовці:
— Катю, виходь на сцену. Зараз. Це наказ.

Вона завмерла.

— Ти підеш? — спитав Артем, майже з посмішкою.

— Так. Але не з порожніми руками.

***

Сцена. У прямому ефірі.

Катя вийшла на сцену. Перед нею — діти, вожаті, батьки, техперсонал.
Усі чекають "виступу переможця квесту".

— Добрий ранок, — почала вона. — Я Катя. І я маю сказати щось важливе.

Віка сиділа поруч з апаратурою, готова увімкнути запис. Але Катя не дала сигналу. Вона почала говорити — власним голосом.

— Кілька днів тому зник хлопчик. Не вперше. І п’ять років тому — теж. І всі ми мовчали. Але цього разу — ми мовчати не будемо.

Хвиля шуму. Павло Степанович став блідий. Артем зник зі сцени.

— Тут, у цьому таборі, ховають правду. Закривають двері підвалів. Замикають тих, хто став свідком. Але зараз — ви всі стали свідками.

Катя простягла Віці руку. Та кивнула — запис Артема полився через динаміки:

«...я попереджав тебе, Катю. Якщо вже одного замовкнув — назад дороги нема...»

«...він бачив, що сталося з тією дівчиною п’ять років тому...»

Мовчання. Хтось із батьків закрив вуха дитині. Хтось вийняв телефон.

А потім — паніка. Декілька вожатих кинулись до сцени. Але діти обступили Катю.

І тоді з-за куліс вийшов Ілля. Сам. Розтріпаний, змарнілий, але живий. Він став поруч.

— Я підтверджую. Все, що сказала Катя, — правда.

***

«Вони більше не могли зупинити нас. Ми виграли бій. Але ще не війну. Бо справжні двері — ті, що ведуть не в підвал, а в минуле. І щоб їх відчинити — доведеться згадати все. Навіть те, що болить.»