Розділ 6. Мовчання має ціну

    Катя прокинулась раніше, ніж зазвичай. Їй снилось озеро — чорне, як чорнило. І пірс, що тягнеться в нього, мов лезо. А на пірсі — Славік. Але він не кликав на допомогу. Він лише дивився. Засуджував.

Вона сіла на ліжку. Сонячне проміння ледь проникало крізь жалюзі. Здавалося, день буде спекотним. І напруженим.

Її рюкзак, де були фото й документи з кабінету, лежав під ліжком. Катя перевірила — усе було на місці. Вона відчула хвилю полегшення. Та тривога не відступала.

Після сніданку Артем чекав її біля сцени. Він стояв із кавою в руках, усміхнений, як завжди. Але ця усмішка сьогодні була нещира, ніби намальована поверх страху.

— Можна на хвилинку? — запитав, ніби між іншим.

— Звісно, — відповіла вона, вже розуміючи, що ця розмова буде важка.

Вони відійшли до складу, за старий корпус, де нікого не було.

— Катю, я чув, що ти лазила туди, куди не варто, — сказав Артем тихо, але з металом у голосі. — І мені дуже неприємно, що ти влізла в історію, якої не розумієш.

Катя спокійно подивилася йому в очі.

— Розумію більше, ніж ти думаєш. Я знаю про твої свідчення. Я бачила лист. І фото.

Артем опустив погляд. Потім дістав із кишені щось — записку. Маленьку, складену вчетверо.

— Я писав його ще тоді. Але не наважився віддати. Ми всі боялися Павла Степановича. Він... у нього були зв’язки. Люди, які могли стерти будь-який запис, будь-яку історію. Твоя правда — не важлива, якщо її ніхто не чує. А він вмів змусити мовчати.

— Тобі теж змусив мовчати? — тихо спитала Катя.

— Не зовсім. Я… мовчав сам. Бо був винен. — Артем зупинився, наче щось важке здавило груди. — Я бачив, як він штовхнув її. Це не був нещасний випадок. Вона сперечалась із ним, кричала, погрожувала, що розповість. А він… він зробив це, щоб вона не встигла.

Катя стиснула кулаки.

— І ти нічого не зробив?

— Мені було дев'ятнадцять. Я був просто вожатим, без родини, без захисту. Я боявся. І тепер… я не дозволю, щоб ще хтось помер. — Його голос знизився до шепоту. — Тому послухай: ти маєш забути все, що дізналась. Якщо не хочеш, щоб наступна смерть була не випадковою.

Катя відступила на крок.

— Це погроза?

— Це… попередження. Для твого ж добра.

Артем витягнув із кишені телефон і показав їй фото — її рюкзак, відкритий, на підлозі. Фото зроблено сьогодні вранці. Хтось був у кімнаті.

— Це ще один доказ, — сказала Катя рівним голосом. — Ти не просто мовчав. Ти почав діяти.

— Я просто хочу, щоб ніхто не постраждав, — сказав він майже з відчаєм. — Навіть ти. Особливо — ти.

— Запізно, Артеме. Страх вже не зупиняє. Він тільки підказує, куди йти далі.

Катя розвернулась і пішла, не озираючись. Вона знала — сьогодні вона перетнула межу. І повороту назад більше немає.

***

«Є два види мовчання: мовчання зі страху і мовчання з вини. Артем — той, хто носить обидва. Але якщо він думає, що я зупинюсь, то він забув одне: я вже втратила довіру. Мені нічого втрачати.»