Розділ 8. Те, що не лежало на полицях

     Опівночі табір стихає. Голоси гаснуть разом із ліхтарями. Навіть озеро замовкає, мовби перед бурею.

Катя, Віка і Назар прокралися між корпусами, мов тіні. У Каті — викрутка і ліхтарик. Віка несла блокнот і карту табору. Назар ішов попереду: він знав, де на задньому вході до медпункту слабкі петлі на вікні.

— Тут, — прошепотів хлопець, — тільки треба тихо. Пані Ніна завжди залишає вікно трохи прочиненим для «провітрювання».

Катя піднялася першою. Пальці тремтіли, але мозок працював чітко: натиснути, підважити, впертись носком у трубу… клац — вікно розчинилося.

— По одному. Швидко, — прошепотіла вона. — Якщо що — тікаємо через запасний вихід за кушетками.

Усередині пахло лікарнею, але не сучасною — старою, ніби музейною. Йод, волога, пил. На столі лампа, яка блимає при кожному русі. Катя повзла вздовж стіни — вглиб, до дверей комірчини, де зберігали медикаменти.

— Ось тут, — шепнула Віка, показуючи на замкнену шафу. — Саме звідси вона витягувала снодійне.

Катя вставила викрутку в щілину. Раз, другий — клац. Дверцята прочинилися.

Усередині — десятки флаконів, папок, інструкцій. Але серед них — обережно, загорнутий у пакет — лежав… зошит.

— Це… це він! — видихнула Віка. — Славіків!

Катя витягла його. Обкладинка — звичайна. Але відкривши зошит навиворіт, вона побачила чорні сторінки з білим маркером. І перше речення:

«Я не маю права мовчати. Якщо це читаєш — мене або змусили, або я пішов сам. Але не просто так.»

Далі — прізвища. Дати. Події, описані з дивовижною точністю. А між цим — замальовки, імена загиблих, і… фото.

— Боже… — прошепотіла Катя.

Фото було старе. Зламаний пірс. Дівчина стоїть боком, а поруч із нею — Павло Степанович. В молодості. Обіймає її за плечі. А на звороті фото — червоним маркером написано:

«Вона знала. Він боявся. Але тепер знає ще хтось.»

Катя повільно підняла голову. В кімнаті — гнітюча тиша.

І раптом — скрип дверей.

Всі троє завмерли.

— Сховай зошит! — прошипіла Віка, і Катя миттєво засунула його за пояс.

— Ви що, думаєте, я вас не бачу? — пролунав голос Ніни. — Що, вирішили пограти в детективів?

Катя вийшла з темряви, тримаючи ліхтарик прямо на медсестру.

— Ви знали. І про Вікину сестру, і про зникнення, і про снодійне.

Ніна підійшла ближче. Її очі блищали холодом.

— Знаю більше, ніж тобі варто, дівчинко. І якщо ти хочеш закінчити це літо живою — лиш свій героїзм на потім. Тобі сюди не можна.

— А Іллі було можна?! — крикнув Назар.

Ніна спохмурніла.

— Ілля… сам винен. Поліз туди, куди не слід.

— Куди? — прошепотіла Катя.

Ніна посміхнулась.

— У підвал. Але він туди вже не вибереться.

Катя не встигла запитати — Ніна вдарила по світлу. Все зникло в темряві.

— Бігом! — закричала Катя, хапаючи Назара. Вони вискочили через вікно, Віка за ними. Гілки хлестали по обличчю, хтось кричав за ними, але вони не озирались.

За десять хвилин вони були в лісі. Дихали важко, серця калатали.

— Підвал, — прошепотіла Катя. — У таборі є підвал. І, можливо… Ілля ще там.

***

«Тепер у нас є доказ. Є зошит. Є мотив. І є втрачений хлопчик. Ми не зупинимось. Ми знайдемо Іллю. А потім — знищимо весь цей брехливий табір до основ.»