Розділ 14. Досьє рівня 2

     Темрява в коридорах старого корпусу була іншою. Не як уночі — ні.
Вона ніби дихала.
Рипіла дверима.
Видавала слабке дзижчання ламп, які давно не вмикали.

Катя йшла першою, ліхтарик в руці. Віка тримала карту. Ілля — молоток на випадок замка.

— Ось тут, — Віка зупинилась біля оббитих дверей. — Архів. Замкнено.

— Відступіть, — тихо сказав Ілля й вдарив молотком.

Двері з тріском піддались.

***

Запах старого паперу, пилюки й… чогось хімічного.
На полицях — теки, коробки, заламіновані картки. Все акуратно підписано.

— Шукай “Рівень 2”, — прошепотіла Катя. — Або 1995. Або щось із іменами.

Віка вивернула ящик і завмерла.

— Катя.

— Що?

— Подивись на це.

Вона простягла фото. Чорно-біле. Дата — серпень 1995 року.

На фото — твоя мама. У білому халаті.
Поряд — чоловік у військовій формі.
І… табірна їдальня на фоні.

— Вона… працювала тут? У проекті?

Ілля підняв пластикову картку:

— “Проект Калина. Програма адаптації та моніторингу психоемоційної реакції у дітей 7–12 років. Статус: таємно. Допуск: рівень 2.”

Катя відчула, як щось всередині холоне.

— А що тут?

Вона відкрила папку.
Усередині — імена.
Дати.
Поведінкові звіти.
Деякі аркуші з надписом “не рекомендовано до соціалізації”.

А далі — імена, які вона знала: Славік. Марина К. Роман Д.
Діти, які були в таборі цього літа.

— Це… список дітей, яких досі досліджують? — Віка ледь дихала.

— І не просто досліджують. Вони підбирали профілі, відстежували реакції, записували відео.
А це — графік: "чергування персоналу для спостереження. В т.ч. – нічні пробудження".

Катя відкрила ще одну теку.

— Це… записи “сесій”. Дивись: “Тест 7. Об’єкт: Кривенко Вікторія. Негативна реакція. Ізоляція.”

Віка поклала руку на рот. Її очі блищали.

— Вона… була об’єктом?

Катя кивнула.
— Вони не тільки за нею стежили. Вони її ізолювали. Тому вона зникла.

Ілля підійшов до дверей і вказав угору.

— Сюди хтось іде.

Всі миттєво загасили ліхтарики.

Кроки були повільні.
Старечі.
Зупинились прямо перед архівом.

Катя затамувала подих.

— Я знаю, що ви там, — сказав чоловічий голос.

Він увімкнув світло. На порозі стояв той самий майор поліції, що приїжджав удень.

— Ви нічого не зрозуміли, — мовив він. — Якщо ви заберете ці документи — ви не зламаєте систему. Ви тільки зруйнуєте себе.

— Ми хочемо правду, — сказала Катя твердо.

Він зробив крок уперед.
— Правда? Ваша мама підписувала ті ж папери, що й ми. Вона не жертва. Вона — частина цього.

Катя стиснула теки.

— Тим більше я мушу це показати світу.

***

Вони втекли з архіву через запасний вихід. У рюкзаку — документи, фото, флешка.
Позаду — старий табір, який уже не здавався місцем відпочинку.

— Нам потрібен журналіст, — сказала Віка. — І адвокат. І… поліція з іншого міста.

— І ми маємо поїхати сьогодні вночі, — додав Ілля. — Бо після цього… нас шукатимуть.

Катя подивилась на фото мами.
На білий халат. На спокійну усмішку.
І зрозуміла: після цієї ночі — її життя вже не буде таким, як раніше.

***

«Ми зриваємо покривало. Але покривало — не завжди захист. Іноді воно — єдине, що не дає системі вистрілити в тебе впритул.»