Розділ 7. І один зник

    Віка чекала її за старим спортзалом. У тінях, серед дерев, де табір ніби втрачав свою звичну форму. Катя прийшла мовчки. Вони вже розуміли одна одну без слів.

— Він тобі погрожував? — запитала Віка, навіть не привітавшись.

— Так. І дав зрозуміти, що за мною слідкують. Вранці хтось був у моїй кімнаті.

— Значить, час діяти швидше, — Віка видихнула, і в її очах з’явилося щось нове: не страх, а впертість. — Я пробралася в кабінет Павла Степановича два роки тому. Не знайшла нічого. Але одна шафа була зачинена. З кодовим замком.

Катя кивнула.

— У ній і лежала та папка, що я знайшла. А ще — записка. Невідомо від кого, але явно не директор її писав. Вони всі пов’язані. І Славік… він не просто знав. Він збирав щось. Я впевнена.

— Славік вів щоденник, — сказала Віка після паузи. — Я бачила його. Зовні — звичайний зошит для загону. Але з іншого боку обкладинки — чорні сторінки. Він писав на них білим маркером. Там, напевно, вся його правда.

— Де зошит? — Катя напружилась.

— Пропав. Його не знайшли серед речей. Я думала, що він десь у медпункті… — Віка зупинилась, — ...але тепер думаю, його хтось забрав.

Катя ковтнула повітря.
План народжувався сам: знайти щоденник, дістати ще одне свідчення і використати це. Або вивести правду публічно, або звернутись до поліції.

— Ми зробимо це, — твердо сказала Катя. — Удвох.

— Втрьох, — Віка кинула погляд на стежку, де з’явився хтось третій.

Це був Назар, хлопчик із шостого загону. Йому одинадцять. Завжди бігав із книжкою, мов тінь, завжди щось слухав і ніколи не втручався. Але сьогодні — щось було не так.

— Ви шукаєте правду? — запитав він без привітання. — Я чув, як Артем говорив комусь, що "один малий багато бачив". А сьогодні вночі зник Ілля з мого загону. Його ліжко порожнє. Рюкзак — зібраний. Але він ніколи б не пішов сам.

Катя втратила дар мови. Віка зблідла.

— Коли ти його бачив востаннє? — різко спитала вона.

— Учора ввечері. Він просив, щоб я його не видавав — хотів щось перевірити. Я думав, він просто дуріє…

Катя зірвалася з місця.

— Нам треба негайно перевірити територію. Всі місця, де він міг бути: озеро, старий склад, дах їдальні. І — медпункт.

— Чому медпункт? — Віка здивувалася.

— Бо там працює Ніна, а вона, як я дізналась учора, була в таборі ще десять років тому. І знає набагато більше, ніж удає. І ще... в її шухляді я бачила пляшечку зі снодійним. Саме таким, яке директор додає собі в чай.

Віка зрозуміла миттєво.

— Думаєш, вони працюють разом?

Катя дивилась кудись у порожнечу.

— Я думаю, це вже не гра. І дитина могла заплатити за нашу цікавість.

***

«Правда має ціну. Але коли зникає дитина, брехня вже не рятує. Вона вбиває. І тепер я вже не просто розслідую — я рятую. Інакше все це буде даремно.»