Розділ 10. Ключ до правди

     Кодова панель світилась мертвим червоним.
Чотири цифри. Лише чотири. Але які?

Катя тримала пальці на клавішах, ніби вони могли підказати.
— Дата створення табору? — шепнула Віка.
— 1984, — відгукнулась Катя і натиснула.
Біп.
— Ні.

— А може… день зникнення Славіка?

— Я не знаю точно. Але…

Вона вбила 1107 — липень, одинадцяте число.
Біп. Біп. Біп.
— Остання спроба, — сказала Віка тремтячим голосом. — Якщо не вгадаємо — все заблокується.

Катя закусила губу.

Славік. Що ти міг залишити… Що було важливе?

І тут згадала: червоний маркер. Дата на фото — 2308.
— Це воно. Я впевнена.

Вона натиснула: 2… 3… 0… 8.

Клац.

Звук розтискаючогося замка був тихий — але гучнішим за грім.

Катя кинулась до ручки — і в ту саму мить за спиною щось зашурхотіло.

— Куди це ви зібралися?

Артем.

Його силует виріс у темряві сходів. У руці — лопата. Металева. Брудна.

— Ви бавитесь у рятівниць? А що, як хтось із вас стане наступною?

Катя відступила, прикриваючи Віку.

— Ти весь час був частиною цього, так?

— Я попереджав тебе, Катю, — він зробив крок ближче. — Мовчи. Але ж ні. Ти завжди була вперта.

— Що ти зробив з Іллею?

— Нічого. Це зробив він сам. Він заліз туди, куди не мав. Побачив те, чого не мав бачити. І…

Артем підняв лопату. Віка відступила, натрапивши спиною на стіну.
— Ми можемо все розповісти. Поліції. Пресі. У тебе буде шанс зупинитись.

— У мене був шанс, коли все починалось, — Артем стискав лопату, мов останню надію. — Але коли ти вже допоміг одному "замовкнути" — назад дороги нема.

Катя зробила крок вперед.
— А якщо я скажу, що все записано? Весь твій монолог. Прямо зараз транслюється у прямому ефірі на диктофон. Що тоді?

Він здригнувся.

— Брешеш.

— Перевір.

Віка витягла телефон. Миготів червоний індикатор запису.

Артем зупинився.

— Це… не врятує вас. Але зробить усе складнішим.

І тоді — він кинув лопату вбік, розвернувся й утік у темряву коридору. Катя кинулась до дверей — відкрито.

— Ілля! — закричала вона, вбігаючи всередину.

***

Приміщення було вужчим, ніж очікувала. Мокрий бетон. Запах цвілі. І в самому кінці — людина.
Хлопець. Худий, зляканий, у брудній футболці.

— Ілля? — прошепотіла Катя.

Очі хлопця блиснули в світлі ліхтарика.
— Ви… справжні?

— Так. Ми тут. Ми тебе витягнемо.

Катя обійняла його — він здригнувся, але потім розплакався їй у плече.

***

На поверхню вибралися за 10 хвилин. Ілля був слабкий, але живий.

— Вони тримали мене… щоб не розповів, — хрипів він. — Вони думали, що я нічого не зрозумів. Але я бачив. Бачив… що сталося з тією дівчиною п’ять років тому.

— Ми все дізнаємось, — сказала Катя. — І ти нам допоможеш.

***

«Тепер у нас є ключ до всього. Живий, дихаючий доказ. Але ми ще в пастці. Артем знає. Директор — мовчить. І табір досі посміхається дітям. А завтра — лінійка. З великим концертом. Перед усіма.»