Розділ 12. Не всі двері ведуть назовні

     Поліція з’явилась того ж дня, у другій половині.
Двоє офіцерів із міста. Високий лисий майор та тиха жінка-капітан у темно-синьому. Професійні.
Занадто спокійні.

— Ми отримали сигнал із прямим записом, — сказав майор, переглядаючи телефон Віки. — Але доки не знайдемо докази внизу… це все слова.

Катя не витримала:

— А слова свідка? А хлопця, якого тримали в підвалі?

— Ви ж не маєте медичних довідок, що він був там. Він просто зник. Міг піти до лісу, впасти, заблудитись, повернутись.
Ми не виключаємо варіант імітації.

Ілля опустив очі. Катя стиснула кулаки.
Вони не хочуть бачити.

Віка втрутилась:
— Але зошит. Фото. Дата. Це не вигадка.

Поліцейська жінка подивилась прямо на неї.
— Ми не кажемо, що це вигадка. Але щоб пред’явити обвинувачення, нам потрібне більше, ніж емоції.
Нам потрібно минуле.

***

Ввечері вони повернулись до корпусу. Табір ще не оговтався. Вожаті мовчали. Частина дітей поїхала. Але найстрашніше — директора не знайшли.

Павло Степанович зник буквально за пів години до приїзду поліції. Його кімната була акуратна. Ніби він просто пішов на прогулянку.
Та Катя знала: це втеча.

— Хтось допоміг йому, — сказала вона, глянувши на Іллю. — Сам би він не втік так тихо.

— А може… хтось із поліції вже давно з ним пов’язаний?

Віка сиділа з ноутбуком. Перед нею — база табору, фото працівників за останні десять років.

— Подивись на це, — показала вона Каті. — Це групове фото 2019 року. Бачиш вожату зліва?

— Так. Це… Віка, вона схожа на тебе.

— Бо це моя сестра.

Катя завмерла.

— Віка… я не знала, що в тебе була сестра-вожата.

— Вона пропала п’ять років тому. Просто зникла. Я думала, втекла. У нас вдома була сварка. Але... подивись на дату зникнення. 23 серпня 2019.

Катя витягла зошит Славіка. Перегорнула — останній запис був зроблений тієї ж ночі.

«Він знову пішов у підвал. Вони щось ховають. А сьогодні Ві... забрали з корпусу. Я боюся.»

Катя перечитала рядок ще раз.

— Ві... Це могла бути твоя сестра. Віка…

— Тепер ти розумієш, чому я не могла мовчати, — прошепотіла дівчина. — Я не тільки тобі допомагала. Я шукала її.

Катя сіла поруч. Її серце билося гучно.
— Але якщо все це пов’язане… Чому моя мама ніколи не дозволяла мені їхати в цей табір до 17 років? А цього разу — сама заплатила і відправила?

Віка подивилась на неї уважно.

— Ти думаєш, вона знала?

Катя кивнула.

— Вона завжди нервувала, коли чула назву "Сосновий Берег". Завжди. Але казала, що то “спогади юності”.

— Може, вона теж була тут. Колись.

Катя взяла телефон. Уперше за два тижні вона подзвонила мамі.

— Катю? — голос був стурбований. — Чому ти не дзвонила раніше? Я бачила новини…

— Мамо. Я мушу спитати: ти колись працювала в цьому таборі? “Сосновий Берег”.
Тільки скажи правду.

Мовчанка. Довга.

— Мамо?

І тоді мама сказала:

— Катю… тієї ночі, коли вона зникла, я була черговою по корпусу. І саме я відкривала двері в підвал.

***

«Коли ти починаєш розкопувати правду — ти ризикуєш дійти до власного порогу. До власної крові. І тоді питання вже не в тому, хто винен. А в тому — кого ти готовий врятувати, навіть якщо це зруйнує тебе.»