Смак твоїх сліз

«Добре, моя Єво. Дуже добре. Бунтуй. Кричи. Бий посуд, викидай мої квіти, тільки не мовчи. Тільки не завмирай», — подумав він, відкидаючись на спинку шкіряного крісла.
Цей її спалах гніву був для нього набагато ціннішим за будь-яке прощення чи покору. Це означало, що він не знищив її дух. Страх змушував її ховатися, ставати прозорою, згасати. А злість... злість повертала їй життя, робила її яскравою та справжньою.
— Хай краще ти злитимешся на мене, ніж тремтітимеш від страху, — тихо, з несподіваною теплотою промовив він у порожнечу кабінету, не зводячи очей з екрана.
Він дивився на неї, не в змозі відірвати погляд. Єва все ще стояла біля вікна, вдивляючись униз на викинуті квіти, наче кидала виклик самій ночі.
— Твій вогонь такий прекрасний... — його голос звучав низько, майже як молитва.