Розділ 13.Зміна локації

Єва повільно перевела погляд на Андрія. Вона змусила себе дивитися не в його очі, а на розстібнутий комір сорочки. Там, на блідій шкірі біля самої ключиці, яскравіла свіжа червона подряпина. Тонка лінія, наче залишена гострою гілкою під час стрімкого бігу крізь хащі.
Вона завмерла. У голові знову пронеслися кадри: вовк, що зникає в кущах, і Андрій, що з’являється за хвилину, застібаючи сорочку.

— Ти поранився, — холодно зауважила вона, нарешті піднявши очі до його обличчя. — Грім не вберіг свого господаря в лісі?
Андрій торкнувся подряпини кінчиками пальців, і його губи розпливлися в хижій посмішці. Він уже збирався щось відповісти, але раптом тишу кухні розірвав різкий, вимогливий сигнал телефону. Це був не звичайний рингтон — це був звук екстреного сповіщення.

Волков миттєво змінився в обличчі. Посмішка зникла, поступившись місцем крижаній масці професійного вбивці або бізнесмена, у якого горить імперія. Він витягнув смартфон і лише один погляд на екран змусив його жовтуваті очі спалахнути справжньою люттю.

— Сиди тут. Не рухайся, — кинув він коротко і, не чекаючи відповіді, вийшов з кухні, крокуючи до кабінету. Його голос, що долинав із коридору, був схожий на удар батога. — Як це сталося?! Я плачу вам за безпеку серверів!

Єва напружила слух. Вона чула лише уривки його розлюченого монолога.

— Хто перехопив сигнал? Хто був на лінії Ні, мені плювати на сервери! Якщо вони бачили її, якщо вони знають координати маєтку... Знайдіть їх і знищіть! Зараз же!

Вона відчула, як по спині пробіг холод. Хтось інший. Хтось такий же могутній і небезпечний, як Волков, зламав його ідеальну систему. 

За хвилину Андрій повернувся. Він не йшов — він влетів у кухню. Його сорочка була зім’ята, обличчя перекошене від гніву, а кулаки стиснуті так, що побіліли кісточки. Він зупинився прямо перед нею, і Єва мимоволі втиснулася в стілець. Від нього виходила така хвиля агресії, що повітря навколо здавалося густим і гарячим.

— Сніданок скасовується, — проричав він.

Він схопив її за лікоть і різким, беззаперечним ривком підняв зі стільця. Його пальці, гарячі та жорсткі, впилися в її ніжну шкіру, наче сталеві лещата, не залишаючи жодного шансу на супротив.

— Не чіпай! Мені боляче! — вигукнула Єва, рипаючись у його руках. Вона спробувала викрутити руку, але це було все одно що намагатися розігнути чавунний прут. Біль від його хватки прошив руку до самого плеча.

Андрій зупинився. Лють у його жовтуватих очах на мить згасла, поступаючись місцем чомусь іншому — густому, темному і лякаючому своєю несподіваною м'якістю. Він послабив хватку, але не випустив її руку. Замість цього він повільно пересунув долоню вище, накриваючи її плече, і притиснув Єву до себе, затискаючи між своїм тілом та краєм столу. Його подих, що пахнув кавою та ранковою хвоєю, обпік її щоку.

— Нас знайшли, Єво, — прошепотів він, і цей шепіт прозвучав страшніше за будь-який крик. Його голос впав до низьких, вібруючих обертонів. — І повір мені, ті люди, які зараз дивляться на тебе через мої ж зламані камери... — він зробив паузу, погляд його сковзнув по її тремтячих губах, по блідій шиї, де пульсувала жилка страху, — ...вони набагато гірші за мене. Вони не будуть пропонувати тобі каву, маленька . Вони бачать у тобі лише цифри та прибуток. А я... я бачу в тобі весь цей чортів світ, який я готовий спалити дотла, щоб ти просто зробила ще один вдих.

— Припини, будь ласка... — прошепотіла вона, задихаючись. Його близькість паралізувала, а ці слова — ніжні, але отруйні — лякали більше за його гнів. В них відчувалася абсолютна, фанатична власність, від якої не було порятунку.

— Я не можу припинити, — він ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка була схожа на оскал. — Я тебе не віддам нікому. Навіть смерті.

Він знову перехопив її руку, але цього разу обережніше, наче кришталеву вазу, яку боявся розбити, і потягнув за собою по коридору. Йому потрібно було дістатися до кабінету, щоб зібрати найнеобхідніше — жорсткі диски, зброю, готівку. Часу було обмаль. Але залишити її саму в цьому домі, де кожна стіна тепер могла бути ворогом, було неможливо.

Єва йшла за ним, наче загіпнотизована. У його очах, коли він озирнувся на неї біля дверей кабінету, вона побачила те, чого не було раніше — справжню, дику тривогу, змішану з крижаною жадобою розправи над тим, хто посмів зазіхнути на його територію. На його жінку. Зараз починалося справжнє полювання, і вона зрозуміла: він готовий знищити будь-кого, хто наблизиться до неї, але його ніжність була лише іншою формою його влади.

Єва стояла в кутку кабінету, намагаючись стати непомітною, поки Андрій діяв. Вона спостерігала за кожним його рухом: як він згрібав жорсткі диски, як перевіряв зброю, як ховав документи. Це був злагоджений механізм, позбавлений зайвих емоцій. Але коли він закінчив, його погляд миттєво знайшов її.

Він підійшов впритул. Його гнів, що щойно випалював повітря в кімнаті, причаївся, змінившись якоюсь гострою, майже хворобливою турботою.

— Ходімо, — тихо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. Потім його погляд сковзнув униз, до її босих ніг, що стояли на холодному паркеті. — Взуйся, будь ласка. В ноги змерзнеш, а попереду довга дорога. Я не хочу, щоб ти захворіла .

Він подав їй взуття, яке прихопив дорогою, і почекав, поки вона взується, не зводячи з неї очей. Його рука знову лягла на її лікоть, але тепер це був не ривок хижака, а владний жест захисту.