Розділ 12.Ранок

Єва стояла посеред кімнати, важко дихаючи. Світшот, що пахнув хвоєю, здавався їй живою істотою, яка намагається задушити її своїм теплом. Вона витерла останню сльозу, і її погляд став гострим, холодним, наче лезо бритви.

— Ти насолоджуєшся моїми емоціями, так? — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти підживлюєшся моїми криками. Що ж, Андрію, вечерю закінчено. Більше ти не отримаєш від мене нічого.

Перш ніж лягти, вона почала обшук. Вона не була наївною — така людина, як Волков, не залишить її без нагляду. Єва методично перевірила кожен куток: заглядала за рами картин, обстежувала вентиляційні решітки, датчики диму, навіть отвори в декоративній ліпнині на стелі. Вона шукала скляний відблиск об'єктива, але кімната здавалася чистою. Жодного зайвого дроту, жодного підозрілого світлодіода.

Трохи заспокоївшись, вона взялася за барикаду. Схопившись за важке оксамитове крісло, вона зціпила зуби і, впершись ногами в килим, підтягнула його до дверей. Ніжки крісла з глухим тертям заклинили ручку. Тепер, щоб увійти, йому довелося б штовхати двері з силою, яка б точно її розбудила.

Вона нарешті лягла, загорнувшись у ковдру, намагаючись не думати про те, що спить у ліжку монстра.

В іншому крилі маєтку, у кабінеті, залитому лише синім світлом моніторів, Андрій Волков відкинувся на спинку шкіряного крісла. На центральному екрані, у високій якості, він бачив усе. Його камери були витвором інженерного мистецтва — вони були сховані за напиленням дзеркал, вмонтовані в саму структуру стін так, що знайти їх було неможливо.

Він спостерігав за кожним її рухом. Його губи розтягнулися в задоволеній, майже хижій посмішці, коли він побачив, як вона барикадує двері.

— Розумна дівчинка, — тихо промовив він, підносячи до губ келих темного віскі. — Борися. Це робить твою капітуляцію лише ціннішою.

Задзвонив телефон. Андрій натиснув на гучний зв'язок, не зводячи очей з екрана, де Єва вже заплющила очі, намагаючись заснути.

— Слухаю, — коротко кинув він.

— Усе чисто, Андрію Вікторовичу, — пролунав сухий голос на іншому кінці. — Поліція вже офіційно закрила справу . Немає заяви — немає проблеми. А щодо зламу міських камер... кібервідділ навіть не зрозумів, що стався витік. Вони шукають сліди в локальних мережах, на ваші сервери ніхто не вийшов. Сліди зачищено ідеально.

— Добре, — відповів Волков, і в його голосі прозвучав крижаний холод. — Стежте за її матір'ю. Якщо почне ставити зайві запитання — знаєте, що робити. Але тихо.

Він завершив дзвінок і знову подивився на монітор. Єва спала, її дихання нарешті вирівнялося. Вона думала, що сховалася за кріслом. Вона думала, що її «нова стратегія» врятує її.

Андрій провів пальцем по екрану, ніби гладячи її по щоці через скло.

— Спи, моя маленька , — прошепотів він.

 * * *

Ранок зустрічав Єву кришталевою, майже болючою тишею. Дощ ущух, залишивши після себе лише важкі краплі, що з глухим звуком падали з даху на підвіконня, відбиваючи секунди її нового, незрозумілого життя. Сонце пробивалося крізь величезні панорамні вікна, висвітлюючи кожну порошинку в розкішній спальні, але це світло здавалося холодним, чужим і не приносило жодного тепла.

Вона різко піднялася на ліжку, миттєво згадавши, де знаходиться. Крісло все ще надійно підпирало двері — її маленька, наївна фортеця вистояла цю ніч. Єва швидко вмилася, намагаючись не дивитися на власне бліде відображення у величезному дзеркалі, і натягнула вчорашні речі. Холодна стратегія байдужості мала початися прямо зараз: жодних зайвих рухів, жодних емоцій. Вона мала стати тінню в цьому домі.

Вона вийшла в коридор, очікуючи побачити Волкова, підготувавши кам’яний вираз обличчя, але маєток здавався вимерлим.

— Андрію? — тихо покликала вона, але відповіддю була лише гулка тиша, що вбирала її голос, як губка.

Користуючись моментом, вона почала обстежувати будинок. Крок за кроком, кімната за кімнатою. Величезна вітальня, їдальня, кухня — скрізь панував ідеальний, майже стерильний порядок, наче тут ніхто й ніколи не жив по-справжньому. Нарешті вона наштовхнулася на масивні дубові двері в кінці довгого коридору. Кабінет. Єва з надією смикнула ручку — зачинено. Вона натиснула плечем, спробувала повернути металеву рукоятку ще раз, але важкий замок тримав міцно, не залишаючи шансів.

«Там відповіді. Там моє життя в папках. Там світ, який він у мене відібрав», — промайнуло в голові, але часу на розпач не було.

Повертаючись до центрального холу, вона помітила на мармуровій консолі біля самого входу те, що змусило її серце підскочити до самого горла, перекриваючи дихання. Ключі. Важкий, холодний брелок із емблемою того самого позашляховика.

«Він забув? Чи це чергова, жорстока пастка?» — рука затремтіла, але пальці самі, наче окремо від розуму, стиснулися навколо металу. Це був шанс. Єдиний реальний шанс. Поки він десь у лісі, чи, можливо, поїхав у справах.

Вона вискочила на ґанок. Свіже ранкове повітря, просякнуте густим запахом вогкої хвої та озону після грози, вдарило в обличчя, протвережуючи. Чорна машина стояла прямо перед входом, блищачи від ранкової роси під променями сонця. Єва кинулася до авто, майже бігла. Ноги ковзали по мокрій траві, пальці від адреналіну ніяк не могли потрапити кнопкою в замок, але врешті-решт двері відчинилися.