Розділ 1.Посмішка та сльози.

Зміна в кафе тягнулася нескінченно, наче дешева жуйка, що вже давно втратила смак. Запах перепаленої кави, липкий аромат згірклого жиру та гострий душок підгорілих тостів, здавалося, в’їлися Єві не просто під нігті, а під саму шкіру. Кожна посмішка черговому відвідувачу давалася важче за попередню, а м’язи обличчя звело від фальшивої привітності.

Коли вона нарешті скинула важкий фартух і вийшла в ніч, місто зустріло її вологою, важкою прохолодою. Ліхтарі тьмяно блищали в калюжах, обіцяючи довгий шлях додому. Зазвичай дорога займала пів години, але сьогодні втома свинцем налила ноги, а кожен крок відгукувався болісною пульсацією у скронях.

Єва обрала коротку дорогу. Стежка, що змійкою в’юнилася по самому краю старого лісу, була її таємним маршрутом. Місцеві обходили це місце десятою дорогою, нашіптуючи казки про дивних звірів та зниклих безвісти, але дівчина лише щільніше загорнулася в тонку куртку. Вона вірила, що темрява між соснами не може бути страшнішою за ту порожнечу, яка панувала в її власному житті.

Аж раптом ліс замовк. Це була не просто тиша — це був вакуум. Зникло звичне сюрчання цвіркунів, затих шелест листя, навіть вітер, здавалося, затамував подих, боячись порушити чийсь спокій.

Попереду, прямо посеред стежки, виникла тінь. Вона була масивною, нерухомою і спочатку видавалася частиною самої ночі. Але потім у темряві спалахнули вони — два бурштинові вогні, два розплавлених злитки золота, що дивилися прямо в її душу.

Вовк.

Серце Єви зробило болісний, рваний поштовх і застрягло десь у горлі. Звір був величезним — він не нагадував жодну собаку чи лісового хижака, яких вона бачила раніше. Його густа срібляста шерсть відливала металом під блідим місячним сяйвом.

У паніці вона спробувала відступити. «Тільки не повертайся спиною, не біжи», — кричав залишок здорового глузду, але ноги, що й так ледь тримали, зрадницьки затремтіли. Вона зробила один хиткий крок назад, відчуваючи, як повітря навколо стає густим, як кисіль. П’ята зачепилася за коріння старої сосни, що випирало зі землі, як роздута вена. Світ крутонувся перед очима. Єва незграбно змахнула руками й приземлилася на холодну, вологу землю, боляче вдарившись ліктем.

Скрик застряг у неї в грудях. Вона намагалася відповзти, загрібаючи пальцями сухе листя та холодну глину, але звір не дав їй шансу.

Він почав наближатися. Повільно, майже граційно, вовк скорочував відстань. Кожен його крок був безшумним, але Єва бачила, як перекочуються м’язи під сріблястою шкурою. Вона опинилася в пастці — притиснута до землі власною безпорадністю.

«Це кінець», — промайнуло в голові. Думка була дивно спокійною, майже відстороненою. — «Так безглуздо. Між вечірньою зміною в кафе і немитою чашкою на столі у квартирі. Мене знайдуть вранці, або не знайдуть зовсім. Кілька секунд болю — і тиша. Цікаво, чи встигну я відчути, як його ікла розірвуть мені горло?»

Єва заплющила очі так міцно, що під повіками попливли кольорові плями. Вона відчувала, як її тіло дрібно тремтить, чекаючи на той самий смертельний ривок. Вона вже відчувала цей металевий присмак майбутньої крові на губах.

Але замість зубів вона відчула гаряче, важке дихання. Вовк нахилився до її обличчя. Запах хвої, мокрої землі та холодної сталі заповнив її легені. Він глибоко втягнув повітря, вивчаючи її запах, наче намагався запам’ятати кожну молекулу її істоти. Тихо, інтимно, він видав низьке ричання — вібрація пройшла крізь її кістки, наче електричний розряд.

Перша сльоза вислизнула з-під вій і повільно покотилася по щоці. Єва більше не могла стримуватися. Вона беззвучно плакала, лежачи на землі перед своєю смертю, повністю віддана на милість хижака.

Раптом щось вологе й шорстке торкнулося її шкіри. Вовк облизав її щоку, злизуючи солону доріжку сліз з неймовірною, майже людською обережністю. Єва розплющила очі, затамувавши подих. Звір стояв так близько, що вона бачила відблиск місяця у його зіницях. У його великих золотавих очах не було голоду. Було дивне, болюче нерозуміння.Він дивився на її сльози так, ніби вони були найскладнішою загадкою у світі.

Він провів язиком по її обличчю ще раз, наче намагаючись втішити, прибрати цей біль, що виходив з її очей. Але відчувши, як дівчина здригається від кожної його ласки, як її жах лише посилюється від цієї неприродної близькості, звір раптово відступив.

Він наїжив шерсть, видав дивний звук — щось середнє між стогоном та тихим скулінням — і, зробивши різкий розворот, розчинився в чорних хащах. Він зник так само нечутно, як і з'явився, залишивши Єву на холодній землі. Її щока все ще горіла від його дотику, а в повітрі зависла тиша, в якій тепер чулося лише її власне переривчасте дихання.

* * *

Руки все ще ходили ходором, коли Єва намагалася вставити ключ у замкову шпарину. Метал об метал — дратівливий звук розрізав тишу під’їзду, видаючи її паніку. Нарешті замок піддався. Вона влетіла у квартиру, зачинила двері на всі засуви й притиснулася до них спиною, важко дихаючи.

У квартирі було темно, лише слабке світло вуличних ліхтарів просочувалося крізь тонкі штори. Єва не поспішала вмикати лампу. Вона все ще відчувала на щоці той дивний, гарячий дотик язика хижака. Шкіра там пульсувала, наче звір залишив невидиме татуювання.

Вона пройшла у вітальню, збираючись просто впасти на диван і забути цей вечір як кошмар, аж раптом зупинилася.