Розділ 5.Тиша перед бурею

Марк вів машину мовчки, але ця тиша не була спокійною — вона була густою, наповненою запитаннями, які він боявся озвучити. Його погляд раз у раз, немов випадково, зупинявся на профілі Єви. Вона здавалася йому не просто втомленою, а натягнутою до межі струною, яка от-от лусне від найменшого подиху вітру. Її пальці до білизну вчепилися в ручки старої сумки, ніби в ній було все її життя, а не пара змінних речей.

— Єво, я все ніяк не збагну... — нарешті порушив він тишу, обережно повертаючи кермо на освітлений проспект. — Навіщо тобі цей готель? «Галіція» — це ж інший кінець міста, майже вічність від нашої роботи. Тобі тепер добиратися години дві, ще й через ці пекельні ранкові затори. Ти ж завжди кожну хвилину берегла, прораховувала маршрути, щоб зайвий раз поспати. А тепер що?

Єва міцніше стиснула сумку, відчуваючи, як серце боляче б’ється об ребра. Вона не могла сказати йому правду. Не могла зізнатися, що її власна затишна квартира перетворилася на камеру тортур, де кожна тінь на стіні здавалася їй силуетом хижака, а кожен шелест за вікном — його подихом.

— Мені просто... потрібно змінити обстановку, Марку, — вона намагалася, щоб її голос звучав рівно, майже буденно, хоча в горлі стояв клубок. — У мене тут з’явилися деякі справи в центрі, паперова тяганина з документами... Поживу тиждень, розберуся з усім цим хаосом і повернуся. Мені просто треба побути там, де багато людей. Розумієш?

Марк важко зітхнув. Він явно не повірив жодному її слову, але, бачачи її скляні очі та бліді губи, не наважився допитуватися далі. Коли вони нарешті зупинилися біля величного, підсвіченого золотом фасаду «Галіції», він заглушив двигун і на мить завмер, дивлячись на неї з тривогою.

— Якщо в тебе якісь серйозні проблеми, Єво... якщо хтось тебе образив — ти просто скажи. Чуєш? Я поруч.

Він подався вперед і міцно, по-дружньому обійняв її. Єва на мить заплющила очі, з полегшенням вдихаючи звичайний, земний запах його одеколону та міцної кави. Це було так правильно, так по-людськи — цей простий жест підтримки став для неї якорем у морі божевілля, яке почало її затягувати. Вона дозволила собі на кілька секунд повірити, що ці обійми зможуть її захистити.

Єва переступила поріг готелю. Високі стелі, важкі кришталеві люстри та приглушене, дещо манірне світло холу на мить приспали її пильність. Тут панував порядок. Тут була цілодобова охорона в строгих костюмах, камери (справжні, як вона сподівалася), і багато, багато випадкових людей.

— Доброго вечора. У мене заброньовано номер. Єва Ковальчук, — вимовила вона, підходячи до стійки.

Адміністратор ввічливо посміхнувся, його рухи були відточеними до автоматизму.

— Четвертий поверх, номер 412. Вид на центральну площу та діловий квартал. Бажаєте, щоб портьє допоміг із речами?

— Ні, дякую. Я сама.

Номер зустрів її тишею та запахом чистої білизни. Він був просторим, значно кращим за її стару орендовану квартиру, але ця розкіш лише підкреслювала її самотність. Вона кинула сумку на крісло і безсило опустилася на край величезного ліжка, обхопивши себе руками за плечі. Вона відчувала себе маленькою дитиною, яка намагається сховатися від грози під ковдрою.

Але страх поступово витіснявся новою, тверезою рішучістю. Вона розуміла: «Галіція» — це лише тимчасова зупинка, передишка, за яку вона заплатила останніми заощадженнями. Їй потрібно було діяти.

Єва підійшла до готельного столу, витягла чистий аркуш паперу з логотипом готелю і на мить завагалася. Її рука тремтіла, але погляд став твердим. Вона почала писати. «Заява про переслідування...» Кожне слово давалося їй важко, вона детально описувала той жах у лісі( "А якщо подумають ,що я божевільна? " , подумала дівчина,тож цей момент пропустила) ці невидимі погляди, квіти, повідомлення. Вона збиралася піти в поліцію вранці. Вона не дозволить йому перетворити її життя на приватний зоопарк.

Коли аркуш було списано, Єва підійшла до вікна, щоб нарешті закрити штори. Її пальці торкнулися холодного оксамиту, і вона мимоволі завмерла, дивлячись на блискучий хмарочос прямо навпроти. Його дзеркальні стіни відбивали вогні нічного міста, наче величезне, байдуже око бога.

Вона не знала, що за одним із тих темних, тонованих вікон, у м’якому напівмороку кабінету, стоїть Він.

Він бачив її силует, ідеально окреслений світлом лампи. Він бачив, як вона схилялася над папером, як напружувалася її шия, як вона відчайдушно намагалася захиститися словами. Він спостерігав за цим із хворобливою, темною ніжністю. Його палець повільно проковзнув по склу вікна, повторюючи контури її обличчя на відстані.

— Пиши, моя маленька Єво... — прошепотів він, і його дихання залишило легку туманну пляму на склі. — Скаржся світу, який я тримаю на долоні для тебе. Кожне твоє слово, кожен твій відчайдушний порив від мене — це лише нитка, якою ти сама пришиваєш себе до моєї душі.

Він бачив, як вона нарешті різко смикнула штору, розриваючи їхній візуальний контакт. Але він лише посміхнувся. Тепер вона була ближче, ніж будь-коли. Тепер він міг відчувати її ритм серця навіть крізь стіни обох будівель.

—На добраніч. Сьогодні я дозволю тобі вірити в твій порятунок. Але пам’ятай... я бачу твої сни ще до того, як вони тобі насняться.

* * * 

Ранок у «Галіції» розпочався з холодного, пронизливого світла, що пробивалося крізь шпарину між важкими шторами. Єва прокинулася з відчуттям повної розбитості, але водночас із дивною, майже металевою рішучістю. Вона прийняла крижаний душ, намагаючись змити з себе липкий осад нічних кошмарів і той невидимий дотик, який, здавалося, все ще обпікав її щоку.