Розділ 10.Початок бурі

Масивні ковані ворота, обплетені залізними лозами, безшумно розійшлися в сторони, наче щелепи велетенського звіра, що нарешті дочекався своєї здобичі. Позашляховик повільно проїхав довгою алеєю, де старі сосни схилялися під вагою зливи, утворюючи живий тунель. Тут, далеко за містом, дощ здавався ще лютішим — він бив по даху машини з такою силою, наче намагався пробити броню.

Нарешті фари вихопили з темряви силует маєтку. Це була велична будівля з темного каменю та скла, що самотньо височіла на самій межі з диким лісом. Будинок дихав багатством і холодним спокоєм.

Андрій зупинив машину біля самого входу. Він першим вийшов під зливу, обійшов авто і відчинив двері Єві. Цього разу він не чекав — він просто простягнув руку і допоміг їй вийти, майже вкриваючи її собою від шквального вітру.

Коли вони переступили поріг, важкі дубові двері зачинилися за ними, відсікаючи ревіння бурі. У холі панувала ідеальна, майже музейна тиша. На підлозі з білого мармуру миттєво почали розтікатися темні плями — з пальта Єви вода стікала безперервним потоком, утворюючи калюжі. З його сорочки, що прилипла до тіла, теж капало, але Волков, здавалося, не звертав на це жодної уваги.

Він стояв прямо перед нею, і Єва відчула, як її знову накриває хвиля страху. Вона дивилася на розкішну ліпнину, на величезні сходи, що йшли вгору, і почувалася тут абсолютно чужою — маленькою, брудною плямою на цьому ідеальному фоні. Її плечі дрібно тремтіли, а зуби почали цокотіти від холоду, що пробирав до кісток.

Андрій мовчки вивчав її обличчя. Він бачив, як вона стискає краї мокрої ковдри, як її очі гарячково бігають по стінах, шукаючи шлях до втечі, якого не було. Він бачив цей тваринний, первісний жах у її погляді, але не сказав ні слова. Жодних заспокоєнь, жодних виправдань.

— Тобі потрібно негайно переодягнутися, Єво, — порушив він тишу. Його голос відлунював від високої стелі, звучи незвично м’яко. — Ти промокла до нитки. Я не дозволю тобі захворіти в першу ж ніч у моєму домі.

Він зробив крок ближче, і Єва мимоволі напружилася, чекаючи, що він торкнеться її. Але він лише вказав рукою на сходи.

— Нагорі друга кімната ліворуч. Там уже все готово. Гаряча ванна, сухий одяг... все, що тобі потрібно. Йди. Я піднімуся пізніше, коли приведу себе до ладу.

Єва подивилася на свої босі ноги, на воду, що продовжувала псувати його бездоганну підлогу, і нарешті підняла очі на нього.

— Чому тут так тихо? — прошепотіла вона, здригаючись від чергового гуркоту грому за стінами. — Де всі люди?

— Тут тільки ми, — відповів він, і в його очах знову спалахнув той самий дивний, важкий вогонь.

Єва не просто пішла — вона кинулася вгору по масивних сходах, ледь не перечіпаючись об власні ноги. Кожен її крок відбивався від мармуру гулким, панічним ляскотом босих ступень. Вона відчувала його погляд на своїй спині — важкий, фізично відчутний, наче невидима рука, що тримала її за потилицю.

Вона залетіла в другу кімнату ліворуч, зачинилася і миттєво натиснула на засувку. Клацання замка пролунало в тиші маєтку як останній бастіон оборони. Єва притиснулася спиною до холодного дерева дверей, важко ковтаючи повітря, яке здавалося занадто густим.

Кімната була величезною, наповненою м’яким, приглушеним світлом і запахом дорогого дерева. Але Єва не розглядала інтер’єр. Вона майже ввалилася у ванну кімнату, де повітря було вологим і теплим. Тремтячими пальцями вона почала стягувати з себе мокрий одяг. Пальто, важке від води, з глухим звуком упало на підлогу, за ним — розмокша блузка та спідниця. Вона стояла посеред розкоші, обхопивши себе руками, намагаючись зупинити дрож, що пробирав до самих кісток.

На мармуровій стільниці біля раковини акуратно лежав стос речей. Єва завмерла, роздивляючись їх.

Білизна. Тонка, шовковиста, неймовірно дорога. Вона взяла її в руки й відчула, як кров приливає до обличчя. Вона була її розміру. Ідеально. Від цього усвідомлення по шкірі побігли мурашки, які не мали нічого спільного з холодом. Звідки він знає? Коли він встиг це дізнатися? Ця точність лякала більше, ніж якби він просто викрав її. Це означало, що він вивчав її, як ентомолог вивчає рідкісного метелика перед тим, як приколоти його шпилькою до колекції. Там не було вечірніх суконь чи шовку. Замість цього лежала велика бавовняна футболка, об’ємний світшот і м’які домашні штани. Навіть теплі носочки чекали на неї.

Вона швидко натягнула речі на себе. Футболка була на кілька розмірів більшою, вона буквально топила її тендітну фігуру. Світшот закривав її майже до середини стегна. Коли вона піднесла комір до обличчя, її обдало густим, заспокійливим і водночас тривожним запахом хвої.

Це був його одяг. Його речі, просякнуті його теплом і ароматом. Одягнути їх було все одно що дозволити йому обійняти себе. Він не просто дав їй сухе — він помітив її у свою територію, одягнув у свою «броню».

Передишка в тиші

Єва сіла на край глибокої білосніжної ванни. Вода з волосся все ще капала на підлогу, але їй було байдуже. Вона дивилася в одну точку, слухаючи, як за стінами маєтку дощ перетворюється на справжній апокаліпсис. Злива билася в панорамні вікна, вітер вив у кронах лісу, що підступав впритул до будинку.

Тут, у цій ванній, була ілюзія безпеки. Але вона знала, що він там — внизу, або за стіною в сусідній кімнаті. Вона уявляла, як він так само скидає мокру сорочку, як він рухається по цьому будинку, де кожна деталь належить йому.