Частина 7.Цифрова петля

Вечеря прибула саме в ту мить, коли Єва відчула, що її внутрішні опори остаточно руйнуються. Різкий стук у двері змусив її здригнутися так сильно, що вона ледь не перекинула настільну лампу. Але за дверима стояв лише молодий офіціант. Його обличчя було втіленням професійної байдужості, а голос — м’яким і заспокійливим.

— Комплімент від адміністрації «Галіції», пані Ковальчук. Нам щиро прикро за незручності під час вашої реєстрації. Шеф-кухар сподівається, що це підніме вам настрій.

Аромат гарячого шоколаду — густий, вершковий, із терпкою ноткою елітного какао — і теплий подих кориці від круасанів подіяли на неї гіпнотично. Це був запах дому, затишку, безпеки... запах усього того, що в неї щойно відібрали. Єва мимоволі розслабилася. Їй так відчайдушно хотілося вірити, що це просто збіг. Що готель справді дбає про репутацію, а не є частиною чиєїсь хворобливої гри.

Вона сіла за стіл, нарешті знявши важке пальто, яке тиснуло на плечі, наче панцир. Відламала шматочок круасана. Тісто було невагомим, тануло на язиці. Кожен ковток гарячого напою повертав їй крихти фізичних сил, але тривога в грудях не зникала — вона просто зачаїлася, чекаючи на новий привід для удару.

Тремтячими пальцями вона набрала номер лейтенанта Марченка — слідчого, який сьогодні приймав її заяву.

— Пане лейтенанте... це Єва. Він знову написав. Щойно.

— З того самого номера? — голос Марченка в слухавці звучав діловито й сухо, на фоні було чути шум офісу та клацання клавіатури.

— Так. В Мені здається, він бачить кожен мій крок.

— Заспокойтеся, Єво. Ми вже підключили відділ кіберполіції. Слухайте мене дуже уважно: зараз ви напишете йому відповідь. Нам потрібно, щоб його телефон залишався активним у мережі якомога довше. Тягніть час. Запитуйте про що завгодно, будьте емоційною, провокуйте його на довгі пояснення. Нам потрібно тримати сесію зв'язку, щоб наші технарі встигли перехопити сигнал.

Єва витерла спітнілі долоні об джинси. Її нудило від думки, що вона має добровільно вступити в діалог із цим монстром. Вона відкрила чат. Поле вводу миготіло в темряві кімнати, наче прискорений пульс.

«Хто ти такий? Навіщо ти це робиш? » — вона натиснула «Відправити».

Минуло десять секунд. Двадцять. Сорок. Екран залишався чорним. Єва знову піднесла до рота чашку з шоколадом, намагаючись вгамувати дрож у руках, як раптом телефон у її руці не просто пискнув — він вибухнув гучною, владною мелодією вхідного дзвінка.

Вона ледь не вдавилася, гарячий шоколад обпік горло, змусивши її закашлятися. На екрані замість імені висвітився той самий невідомий номер.

— Він дзвонить! — вигукнула вона в трубку стаціонарного телефона, де все ще був на зв'язку слідчий. — Боже, він дзвонить мені прямо зараз! Що робити?

— Беріть слухавку! — швидко скомандував Марченко. Голос слідчого став напруженим. — Тільки не кидайте слухавку! Говоріть з ним про будь-яку нісенітницю. Нам потрібно мінімум дві хвилини стабільного з’єднання, щоб засікти його координати. Починайте, Єво. Зараз!

Єва затамувала подих. Її палець завис над зеленою іконкою. Та вона все ж натиснула «Прийняти».

Спершу була тиша. Глибока, оксамитова, майже відчутна на дотик тиша, у якій вона чула лише власне перелякане, рвучке дихання. А потім пролунав голос. Це був не спотворений технікою шум і не холодні літери на екрані. Це був живий, низький, вібруючий чоловічий голос. У ньому відчувалася така влада й така інтимність, що по спині Єви пробіг електричний розряд.

— Ти знову намагаєшся грати за правилами, які я сам створив для цього міста, Єво? — промовив він так м’яко, ніби стояв у неї за спиною і торкався губами її волосся. — Ти дала поліції можливість слухати наш приватний момент... Це негарно з твого боку, маленька. Я розчарований.

Єва заціпеніла. Її мозок відмовився сприймати реальність.

— Я... я не розумію, про що ви, — прошепотіла вона, відчайдушно косячись на цифровий годинник. П’ятнадцять секунд. Потрібно ще сто п’ять. — Навіщо ви переслідуєте мене? Чого ви хочете від мене?

— Я хочу, щоб ти нарешті усвідомила свою цінність,щоб ти перестала шукати захисту в тих, хто не може захистити навіть себе, — у його голосі почулася легка, майже батьківська заступливість, яка лякала більше за крик. — Твій слідчий, цей бідолаха Марченко, зараз бачить на своєму моніторі лише цифровий шум, Єво. Я не такий простий, як їм хочеться вірити. Але якщо тобі так важливо почути мій голос... давай поговоримо. Тобі сподобалася вечеря? Я відчуваю, як на твоїх губах залишився солодкий присмак шоколаду.

Єва відчула, як її накриває хвиля нудоти. Він знав прізвище слідчого. Він знав про смак її вечері.

— Звідки... звідки ви це знаєте? — вона майже кричала в слухавку, намагаючись розтягнути кожне слово, вчепившись у стіл іншою рукою. — Де ви знаходитесь? Якщо ви такий могутній, то покажіться мені! Перестаньте ховатися, як боягуз!

— Я скрізь, Єво. Я — саме повітря в цьому номері. Я — тінь, що лягає на твої плечі, коли ти гасиш світло. Не дивися так часто на годинник, люба. Дві хвилини вже минули. Наші друзі в управлінні щойно зрозуміли, що їхні сервери зависли. Твої рятівники знову безсилі.

Він зробив паузу, і Єва почула в трубці його повільний, глибокий вдих, наче він справді намагався відчути її аромат через тисячі миль оптичного волокна.