Розділ 17.Кінець

Ранок на острові зустрів їх тишею, яку порушувало лише ледь чутне хлюпання води . Світло пробивалося крізь нещільно закриті штори, малюючи на дерев’яних стінах золотисті смуги.

Єва лежала, затиснута в його обіймах, наче в найнадійнішій і водночас найнебезпечнішій пастці у світі. Вона була виснажена — ніч випила з неї всі сили, залишивши лише солодку млість у м'язах. Зараз вона була незвичайно податливою, дозволяючи йому притискати себе до своїх гарячих грудей.

Волков зарився обличчям у її розпатлане волосся, глибоко вдихаючи запах хвої, мила та її власного, ні з чим не порівнянного аромату. Його руки, які ще кілька годин тому були владними й жорсткими, тепер обережно погладжували її по голові, перебираючи вологі пасма.

— Єво... — його голос після ночі став ще глибшим, з ледь помітною хрипотою. — Тепер ти розумієш, що даремно боролася так довго? Що цей опір лише відтерміновував те, що мало статися?

Вона мовчала. Її вії здригнулися, але вона не відвела погляду. В її очах, затуманених залишками сну та пристрасті, відбивалася правда, яку вона більше не могла заперечувати: він переміг. Але це була поразка, яка принесла їй дивне, майже хворобливе заспокоєння.

Він відсторонився лише на мить, щоб зазирнути їй у зіниці, продовжуючи ніжно гладити її по скроні.

— Ти така гарна, коли не боїшся, — прошепотів він, і в його погляді вперше промайнуло щось схоже на вдячність. — Тепер ти знаєш про мене все. Ти бачила звіра, ти бачила мою одержимість... і ти залишилася. Дякую тобі за це.

Єва повільно видихнула, притискаючись щокою до його плеча. Весь цей час вона тікала від нього, від Марка, від власних передчуттів, але тут, посеред озера, на цьому відірваному від світу клаптику землі, вона нарешті відчула себе на своєму місці.

— Можливо... — її голос був ледь чутним шепотом, але він розрізав ранкову тишу, як лезо. — Можливо, це і є справжня доля. Що я мала пройти через увесь цей страх, щоб нарешті опинитися тут.

Волков застиг, а потім ще міцніше притиснув її до себе. Він знав, що за межами цього острова  небезпека нікуди не зникла, але зараз, коли вона нарешті визнала цей зв'язок, він відчував себе непереможним.

— Доля не помиляється, Єво, — відповів він, цілуючи її в макушку. — І я нікому не дозволю її змінити.

Єва повільно нахилилася над ним. Її волосся шовковою завісою спало йому на груди, відгороджуючи їх від усього світу. Вона поцілувала його — спочатку невагомо, торкаючись лише кутиків вуст, а потім глибше, з тією ніжною пристрастю, яка буває лише тоді, коли страх нарешті поступається місцем довірі.

— Я все зрозуміла, Андрію, — прошепотіла вона, відсторонившись лише на міліметр, так що їхні вії переплелися. — Зрозуміла, що від себе не втечеш. Але не думай, що я все забула. За кожну хвилину того переслідування... ти ще отримаєш своє. Обіцяю.

Вона прикусила нижню губу, і в цьому жесті було стільки прихованої ніжності й грайливості, що серце Волкова пропустило удар. Він провів великим пальцем по її щоці, стираючи залишки нічного сну, і потягнув її на себе, втискаючи у свої обійми.

— Я вже отримав, Єво, — видихнув він їй у шию, заплющуючи очі від неймовірного спокою, що нарешті накрив його. — Твій погляд, твоє ім’я на моїх губах... це моє найбільше покарання і мій найсолодший полон. Я згоден на будь-який твій реванш, аби тільки ти була поруч.