Розділ 8.Знайомство

Єва стояла в центрі підземного паркінгу, де пахло холодним бетоном і відпрацьованими газами. Чорний седан навпроти неї здавався не машиною, а живим створінням — нерухомим, вичікувальним, хижим. Відчинені задні дверцята зяяли темрявою, наче вхід у інший світ, де не було правил, законів і поліції. Тільки Він.

Її голос, тонкий і надломлений, вдарив у стіни паркінгу, розсипаючись на тисячі відлунь:

— Хто ти?! Покажися! Хто ти такий?! — вона кричала в порожнечу салону, сподіваючись побачити обличчя, почути бодай подих.

Але у відповідь була лише сита, рівномірна вібрація двигуна. Авто мовчало. Ця тиша була владною, майже фізично відчутною. Вона не давала відповідей — вона вимагала покори. Єва відчула, як по спині пробіг мороз. Вона почала повільно задкувати, крок за кроком, не зводячи очей з темного прорізу дверей, поки її хребет не врізався в холодний, шорсткий метал ліфтової кабіни.

Тремтячими пальцями, що ледь слухалися, вона вихопила телефон. Їй потрібно було зачепитися за реальність, вирвати з нього бодай кілька слів, щоб не збожеволіти від цієї німої присутності.

«Ти вб’єш мене?» — її пальці залишили вологий слід на склі екрана. Питання зависло в повітрі, страшне й пряме. Відповідь спалахнула миттєво, наче він тримав палець на кнопці, чекаючи саме на ці слова: «Ні».

Єва сковзнула спиною по дверях ліфта, майже осідаючи на підлогу. Серце калатало в горлі. Вона набрала наступне слово, яке пекло їй губи: «Скривдиш?»

Екран знову ожив. Рядки з’являлися повільно, наче він зважував кожну букву, наповнюючи їх своєю оксамитовою присутністю: «Хіба ненавмисно..Твій біль — це мій біль, Єво. Я ніколи не завдам його тобі за власною волею».

У цих словах не було загрози. У них була дивна, майже хвороблива відданість, яка лякала її більше за ніж. Він порівнював її вчинок у готелі — її бунт — зі своєю присутністю в її житті. Для нього це був діалог двох рівних сил, де він був океаном, а вона — берегом, який він неминуче розмивав.

Наступне повідомлення прийшло саме собою, обволікаючи її, як тепла ковдра в холодній кімнаті: «Тобі потрібен спокій, маленька. Твої очі згасають від утоми, а я не можу цього допустити. Будь ласка, повертайся в номер. Відпочинь і спи спокійно — я поважаю твій вибір ».

Єва побачила, як задні дверцята седана плавно, з ледь чутним механічним зітханням, зачинилися. Машина м’яко, без жодного ривка, рушила з місця. Фари ковзнули по бетонних колонах, вихоплюючи на мить її зблідле обличчя, і авто розчинилося в густій темряві виїзду.

Він справді пішов. Він дав їй право сказати «ні» і прийняв його з грацією короля.

Єва повернулася в номер на неслухняних ногах. Вона закрилася на всі можливі замки, але цього разу робила це механічно, без колишнього параноїдального жаху. Сил на втечу, на боротьбу чи навіть на ненависть просто не залишилося. Вона впала на ліжко прямо в пальті, навіть не розшнурувавши черевики.

* * *

Ранок настав раптово, вдаривши в очі холодним сірим світлом крізь вузьку шпарину між важкими готельними шторами. Єва прокинулася, не роздягаючись. Вона відчувала себе розбитою: м’язи затекли від незручної пози, голова гула, а в роті був неприємний присмак вчорашнього шоколаду. Перші кілька секунд вона не розуміла, де вона, але потім спогад про порожній паркінг і чорний седан накрив її задушливою хвилею.

Вона підвелася, обхопивши себе руками. Погляд упав на забарикадовані двері — крісло, яке вона з такими зусиллями притягнула вночі, тепер здавалося безглуздою дитячою іграшкою. Якщо він захоче увійти, жодні меблі його не зупинять.

— Робота, — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись вхопитися за звук власного голосу. — Мені треба просто піти на роботу.

Це був її останній шанс врятувати залишки розсудку — повернутися в рутину, де існують креслення, замовники та графіки. Вона вмилася крижаною водою, щільно замазала консилером темні кола під очима і вийшла на вулицю. Місто жило своїм ритмом: люди поспішали за кавою, машини сигналили, злива змінилася на в’язку ранкову мряку. Все здавалося таким нормальним, що Єва на мить повірила: нічний жах був лише галюцинацією.

У великому кафе на кінці міста, де вона працювала офіціантом , панував незвичний ажіотаж. Колеги юрмилися біля великого телевізора в холлі, жваво щось обговорюючи.

— Єво, ти тільки поглянь! — вигукнула її колега Катя, схопивши її за руку. — Нарешті офіційно! Той загадковий меценат, про якого стільки говорили, викупив усі занедбані території біля порту. Він планує зробити там «Сади Едему» — гектари лісу посеред бетону. Це ж проєкт століття!

Єва зупинилася як укопана. На екрані транслювали пресконференцію в прямому ефірі. У центрі кадру, за трибуною з десятками мікрофонів, стояв Чоловік.

Бездоганний темно-сірий костюм, впевнена постава, темне волосся, ідеально зачесане назад. Він говорив про «екологічне відродження» та «зелені легені для міста», але Єва не чула слів. Камера дала великий план його обличчя, коли він на мить замовк, відповідаючи на запитання журналіста, і подивився прямо в об’єктив.

Ці очі.

Бурштинові, глибокі, хижі. Ті самі, що дивилися на неї крізь нічну темряву лісу. Ті самі, що спостерігали за нею в готелі. У світлі софітів він виглядав не як привид, а як бог — холодний, недосяжний і всевладний.