Частина 11.Буря

— А хіба в мене був вибір? — голосніше, ніж планувала, запитала вона.

Це питання зависло в повітрі між ними, важке й гірке, як осад від міцної кави. Андрій на мить завмер. Вона побачила, як на його обличчі «грають» жорсткаки: він міцно стис щелепи, наче стримуючи відповідь, яка могла б її налякати ще більше. Його спина напружилася під тонкою тканиною джемпера, але він нічого не сказав. Лише повільно обернувся і мовчки вказав на стіл.

Там уже чекали дві тарілки. Запах був неймовірним — щось домашнє, гаряче й вишукане водночас, але шлунок Єви від страху стиснувся в тугий вузол.

Волков нарешті підняв на неї погляд. Коли він побачив її у своєму одязі, його очі на мить потемніли, а погляд став глибшим. Футболка, що звисала з її плеча, об’ємний світшот, у якому вона майже потонула — він виглядав не просто задоволеним. Він виглядав як власник, який нарешті поставив на свою цінну річ останнє клеймо. Тепер вона пахла ним. Тепер вона виглядала як його частина.

— Сідай, Єво, — коротко кинув він і першим опустився на стілець.

Вона слухняно підійшла й сіла навпроти. Її рухи були підкреслено чемними, обережними, майже механічними. Вона вирішила грати роль «ідеальної гості», аби тільки не спровокувати в ньому звіра, Жодних різких рухів, жодних заперечень. Якщо він хоче, щоб вона їла — вона буде їсти. Якщо хоче, щоб мовчала — вона не зронить ні слова.

Андрій почав вечеряти, але Єва відчувала, що його увага зосереджена зовсім не на їжі. Він сидів досить близько, і раптом вона помітила щось дивне. Він не просто дивився на неї. Він ледь помітно розширив ніздрі, наче... принюхувався.

Це не був звичайний жест. Він вбирав у себе аромат, що йшов від неї — суміш запаху його власного чистого одягу, свіжої хвої та її шкіри, розпареної після гарячої ванни. Його погляд на мить затримався на її ключиці, що визирала з-під широкого коміра світшота.

Єва завмерла з виделкою в руці. Їй стало ніяково, майже фізично гаряче під цим вивчаючим поглядом. Вона зрозуміла, що для нього цей вечір — не просто вечеря. Це був акт приручення.

— Тобі личить цей колір, — раптом тихо промовив він, розбиваючи тишу. Його голос став низьким, майже інтимним. — Хоча, мабуть, на тобі все виглядає так, ніби воно було створене саме для того, щоб ти це вдягнула.

Вона опустила очі в тарілку, не знаючи, як реагувати на цей дивний комплімент.

— Смачного, — додала вона ледь чутно, намагаючись дотримуватися своєї тактики ввічливості, хоча всередині все кричало про те, що вона в пастці, з якої немає виходу.

Єва лише вдавала, що їсть. Вона повільно «колупала» виделкою страву, перекладаючи шматочки з місця на місце, але в горло майже нічого не лізло. Кожен ковток здавався важким, наче свинець. Вона відчувала на собі його погляд — густий, важкий, майже дотиковий.

Андрій сидів навпроти, розслаблений і зовні спокійний, але всередині нього все було напружене, як струна. Він бачив, як тремтять її пальці, як вона уникає зустрічі очима. Він відчував, що її емоції, загнані вглиб страхом і ввічливістю, ось-ось вирвуться назовні. Це було лише питання часу, коли цей натягнутий канат лусне, і він був готовий до цього «вибуху». Йому навіть хотілося його — справжнього, непідробного прояву її суті.

Коли він знову ледь помітно нахилився в її бік, наче принюхуючись до легкого аромату хвої та тепла, що йшов від її шкіри, Єва не витримала. Вона різко відсунулася разом зі стільцем, створюючи між ними зайвий метр простору. Звук ніжок стільця по підлозі прорізав тишу, як лезо.

Андрій не розсердився. Навпаки, куточок його губ знову здригнувся в ледь помітній, задоволеній посмішці. Він продовжував дивитися на неї, не кліпаючи.

— Не дивись так... — нарешті прошепотіла вона, стискаючи пальці в замок під столом.

— Як — «так»? — запитав він, і в його голосі почулася небезпечна цікавість.

— Пристрасно, — вимовила вона, і це слово, здалося, обпекло її власні губи.

Вона одразу пошкодувала, що обрала саме це визначення, бо воно лише підтвердило те, що відбувалося в цій кухні між ними. Андрій знову посміхнувся — цього разу ширше, виявляючи в погляді щось хиже й водночас захоплене. Він повільно відклав прибори й нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. Відстань між ними знову скоротилася, попри її спробу втекти.

— А що мені робити? — запитав він напівпошепки, і його голос вібрував від низьких обертонів. — Ти сидиш у моєму домі, вдягнена в мій одяг, пахнеш мною... Ти виглядаєш так, ніби нарешті знайшла своє місце, Єво. Як я маю на тебе дивитися? Як на випадкову перехожу?

Він зробив коротку паузу, не зводячи очей з її обличчя, яке тепер почало заливатися рум’янцем — чи то від гніву, чи то від збентеження.

— Ти просиш неможливого, — додав він. — Я занадто довго чекав цього моменту, щоб тепер просто відводити очі.

Єва відчула, як у грудях закипає та сама буря, яку він так терпляче очікував. Її «чемна» гра тріщала по швах.

Виделка з брязкотом вилетіла з її пальців, ударившись об дорогу порцеляну. Це був звук, що розірвав останню нитку її терпіння. Єва різко підхопилася, стілець із гуркотом відлетів назад, ударившись об кухонний острів.

— Що тобі робити?! — її голос зірвався на крик, лунко відбиваючись від високої стелі порожньої кухні. — Для початку — припинити поводитися так, ніби ти купив мене разом із цим будинком! Припинити вдихати мій запах, наче я... наче я якась здобич на рожні!