Розділ 9.Пастка

— Чорт... чорт... чорт! — вилаялася Єва крізь зуби, з силою засмикуючи важку штору .

Вона металася по кімнаті, як загнана в клітку тварина, чиї інстинкти кричали про небезпеку, але виходу не бачили. Її нудило від власної слабкості, від того, як тремтіли коліна. Куди бігти? До поліції? Вона все ще чула в голові голос Марченка — розбитий, наляканий голос людини, яка здалася без бою. Поліція для Волкова була лише набором пішаків на шахівниці, яких він прибирав одним лінивим рухом руки.

До мами? Єва гірко, майже істерично всміхнулася. Мамі завжди було байдуже. Для неї проблеми доньки були лише прикрим шумом, що заважав її власному затишку. Якщо вона подзвонить зараз, мати лише зітхне: «Не вигадуй дурниць, Єво, і не роби сцен. Тобі просто треба вийти заміж». Вона ніколи не була захистом. Вона була порожнечею, в яку страшно було падати.

Лють почала закипати в грудях, змішуючись із крижаним жахом. Волков обіцяв не кривдити. Він обіцяв чекати. Але чого варта обіцянка людини, яка зламала її життя за кілька днів? Хто знає, що ховається за цією оксамитовою ніжністю — ніж чи клітка? Можливо, він просто хотів, щоб вона прийшла сама, щоб насолодитися моментом її повної капітуляції.

Вона знову підійшла до вікна і ледь підняла край жалюзі. Чорна машина стояла внизу нерухомо, наче застигла тінь хижака. Він не поспішав. Він знав, що в неї немає вибору. Він відчував, як кожен її крок, кожна думка про втечу лише сильніше затягують зашморг, що прив'язував її до нього.

Це був акт чистого відчаю, але водночас — перший справжній ковток свободи.

Єва забігла в туалет кафе на першому поверсі, важко дихаючи. Тремтячими пальцями вона витягла з телефона сім-карту. Маленький шматочок пластику, який був її невидимим повідцем, полетів в унітаз. Вода змила останню ниточку, що зв'язувала її з його низьким голосом.

— Якщо ти зараз вийдеш через ці двері, Єво, можеш не повертатися! — крикнув адміністратор, коли вона кинулася до чорного входу, на ходу скидаючи робочий фартух. — Чуєш? Шукай іншу роботу!

— Подавіться цією роботою! — вигукнула вона, не озираючись, і штовхнула важкі металеві двері.

Вона вискочила в брудний провулок, де тхнуло сирістю та старим картоном. Серце калатало десь у самому горлі, віддаючи болем у вухах. Вона бігла, не розбираючи дороги, згортаючи в тісні дворики, перебігаючи вулиці перед самим носом у трамваїв, що обурено дзвонили їй услід. Їй здавалося, що якщо вона заплутає сліди, якщо зникне з усіх радарів, його магічна влада розсіється, як ранковий туман.

Вона вибігла на невелику, напівпорожню вуличку. Легені пекли вогнем, пальто розхристалося, мокре волосся прилипло до спітнілого чола. Єва зупинилася на мить, щоб перевести подих, важко обіпершись об шорстку цегляну стіну.

«Я втекла. Я втекла», — пульсувало в голові коротким, переможним ритмом.

Але в ту ж секунду з-за рогу з тихим, майже нечутним шелестом випливло інше авто. Не той чорний седан, а важкий, матовий позашляховик із наглухо затонованим склом. Він перегородив їй шлях так різко й точно, що вона ледь не врізалася в його масивний капот.

Єва застигла. Світ навколо неї наче вимкнули, залишивши лише цей метал і запах паленої гуми. Заднє скло повільно, знущально плавно поповзло вниз. Вона чекала побачити там охорону, найманців, але замість цього зустрілася поглядом з Ним.

Андрій Волков сидів у напівтемряві салону, розслаблений, з розстебнутим коміром білої сорочки. У руках він спокійно крутив її вимкнений старий телефон, який вона, очевидно, випустила десь під час свого бігу.

— Ти справді думала, що викинута сім-карта розірве наш зв'язок, Єво? — його голос звучав тепер не через динамік, а живцем, вібруючи в самому повітрі навколо неї. — Ти була такою швидкою... справжня маленька лань. Але ти задихалася, я бачив це через скло. Сідай. Тобі треба віддихатися, поки ти не зомліла прямо на цьому брудному асфальті.

Він не виходив. Він просто дивився на неї, і в його бурштинових очах не було гніву — лише якась дика, терпляча ніжність, яка лякала більше за будь-який крик. Він відчинив дверцята зсередини, запрошуючи її в теплу, шкіряну тишу салону.

— Я ж казав, що не скривджу, — тихо додав він, і цей шепіт змусив її здригнутися. — Але бігати по калюжах без парасольки — це погана ідея, маленька

— Будь ласка... — зірвалося з її губ, ледь чутно, розчиняючись у холодному повітрі разом із хмаринкою пари від важкого, переривчастого дихання.

Єва заплющила очі так міцно, що під повіками затанцювали болючі іскри. Вона чекала, що цей звук — її останній, відчайдушний крик про милосердя — подіє як закляття, і він просто поїде, залишить її на цій порожній вулиці, зникне назавжди. Але замість звуку двигуна, що віддаляється, вона почула важке, впевнене клацання дверцят. Цей звук пролунав як постріл, що ставить крапку в її минулому житті.

Андрій Волков вийшов з авто.

Він не був схожий на монстра чи вбивцю в цей момент. Високий, ставний, у бездоганній білій сорочці, яка під першими ж ударами зливи почала миттєво темніти й прилипати до широких плечей. Він обійшов масивний капот спокійною, хазяйською ходою людини, яка володіє кожним міліметром цього міста. Його погляд був прикутий до неї — невідворотний, магнетичний, хижий. Єва хотіла відсахнутися, зникнути крізь стіну, але її спина вже врізалася в холодну, шорстку цеглу старої будівлі. Тікати було нікуди.