Розділ 4. «Галіція»

Єва діяла гарячково, на межі істерики, яка переплавилася в холодний, розважливий інстинкт самозбереження. Лють, що спалахнула після викинутих лілій, дала їй необхідний заряд енергії, щоб не впасти на підлогу й не забитися в риданнях. Вона більше не могла дихати повітрям цієї квартири. Кожна тріщина на стелі, кожна тінь від фіранки здавалася їй крихітним скляним оком, що некліпно стежить за кожним її подихом. Стіни, які раніше були її фортецею, тепер стискалися, перетворюючись на пастку.

Вона витягла з антресолей стару, припалу пилом спортивну сумку і почала кидати туди речі, навіть не розправляючи їх. Кілька змінок одягу, ноутбук, зарядні пристрої, документи. Її руки тремтіли настільки сильно, що вона тричі впускала ключі, але зупинятися було не можна. Кожна секунда зволікання здавалася їй фізично небезпечною.

— Ти не будеш на мене дивитися. Більше ніколи, — прошепотіла вона, затягуючи блискавку сумки з таким звуком, ніби розрізала пуповину зі своїм минулим життям.

Вона схопила телефон. На неслухняних ногах вона підійшла до вікна, переконуючись, що штора щільно закрита, і швидко набрала номер, знайдений у мережі.

— Доброго вечора... — її голос зірвався, і вона прокашлялася. — Мені потрібен номер на тиждень. Так, на сьогодні. Буду за пів години. 

Вона вискочила з під'їзду, не викликаючи ліфт, збігаючи сходами так, ніби за нею гнався той самий сріблястий звір. Вона не знала, що втеча — це лише частина його сценарію.

* * *

У його кабінеті панувала мертва, майже стерильна тиша, яку розрізав лише ледь чутний гул серверних стійок, захованих за фальш-стіною. Він сидів абсолютно нерухомо, відкинувшись на спинку шкіряного крісла. Його погляд, холодний і зосереджений, був прикутий до центрального монітора. Там, у зернистому світлі камери, Єва в паніці згортала своє життя в одну сумку. Він бачив, як вона здригається, як шепоче щось сама собі, і це викликало в нього дике, суперечливе почуття — суміш провини та непереборного власницького задоволення.

Коли вона притиснула телефон до вуха, він натиснув клавішу на пульті, активуючи перехоплення аудіо через зламану соту. «Буду за пів години.» — пролунав її тремтячий голос із динаміків.

Він міцно стиснув щелепи. Жорна м'язів на його обличчі напружилися так, що виступили гострі кути вилиць. Це було погано. Не тому, що вона тікала — він знав, що від нього неможливо сховатися в межах цього міста, — а тому, що це створювало серйозні технічні перешкоди для його нагляду.

Він натиснув клавішу швидкого виклику на іншому пристрої, зашифрованому супутниковим каналом.

— Знову? — почувся роздратований, втомлений голос у динаміку. — Слухай, я вже казав тобі минулого разу. Мережеві протоколи безпеки в центральному районі оновили буквально вчора. Якщо я почну агресивно зламувати вузли «Галіції», спрацює система динамічного аналізу трафіку. Ще один такий грубий «захід» через чорний хід — і кіберполіція вирахує вихідний IP за п’ять хвилин. Це не стара хрущовка з дірявим роутером, це корпоративна мережа з шифруванням AES-256 та активним моніторингом. Ти граєшся з вогнем, друже. Ти нас обох підставиш під статтю.

— Зроби це, — коротко кинув він, перебиваючи потік аргументів. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація. — Мені потрібен доступ до камер четвертого поверху, коридорів і внутрішнього дворика. Мені байдуже, скільки протоколів доведеться спалити й скільки це коштуватиме. Знайди дірку в системі .Мені потрібні очі всередині. Зараз.

Він скинув виклик, не чекаючи відповіді. Його погляд знову повернувся до екрана. На цифровій мапі міста, що займала сусідній монітор, з’явилася яскрава червона цятка, що пульсувала, наче живе серце. Її телефон. Його маленька, налякана Єва була занадто засліплена власним страхом, щоб додуматися змінити сім-карту або просто вимкнути геолокацію. Вона несла свій «маячок» прямо в його обійми.

Він повільно провів пальцем по екрану, прокладаючи оптимальний маршрут від її будинку до готелю. Повільна, хижа посмішка знову з’явилася на його обличчі, оголюючи ідеально рівні зуби.

«Галіція»... Старий, готель у самому центрі міста, зведений ще на початку минулого століття. За іронією долі, він знаходився прямо навпроти його власного офісного центру — висотки зі скла та сталі, що височіла над містом як символ його тріумфу. Тепер між ними не буде кілометрів темних вулиць, заплутаних провулків і  густого лісу на іншому кінці міста. Лише кілька десятків метрів нічного повітря і прозоре скло вікон.

— Ти сама йдеш до мене в руки, мила, — прошепотів він у порожнечу кабінету, спостерігаючи, як червона цятка на карті почала свій рух у бік центру. — Ти думаєш, що ховаєшся, міняєш декорації, шукаєш порятунку... але насправді ти просто переїжджаєш у клітку, яка набагато краще обладнана для моїх спостережень.

Він підвівся з крісла, одним плавним рухом поправив манжети своєї ідеально випрасуваної сорочки й підійшов до панорамного вікна свого офісу. Звідси, з висоти його поверху, фасад «Галіції» з його ліпниною та вечірньою ілюмінацією був як на долоні.

Тепер він міг бачити її не лише через пікселі на моніторі, а й на власні очі, через дорогу оптику.

— Ласкаво просимо , Єво. Сподіваюся, тобі сподобається твій новий вид із вікна. Бо мій — став просто бездоганним. Тепер я бачитиму, як ти спиш, навіть не вмикаючи камери.