Розділ 3. Білі лілії та розбиті ілюзі

Ранок у кафе «Централь» був галасливим, як і будь-якого іншого буднього дня, але для Єви всі звуки доносилися наче крізь товщу каламутної води. Дзвін дешевого посуду, гучний сміх постійних клієнтів, монотонне шипіння кавомашини — усе це здавалося їй крихкими картонними декораціями, які могли розсипатися в будь-яку мить від одного лише подиху.

Вона рухалася на автопілоті. Тіло пам’ятало маршрути між столиками, руки автоматично протирали стільниці, але думками вона все ще залишалася там, на холодній землі нічного лісу. Їй здавалося, що запах перепаленої кави більше не здатен перебити густий, дикий аромат хвої та мокрої сталі, який намертво в’ївся в її пам'ять.

— Єво, ти взагалі з нами? — Марк, бармен із вічною поблажливою посмішкою, голосно клацнув пальцями прямо перед її обличчям. — Ти вже третій раз перепитуєш замовлення на лате для сьомого столика. Що з тобою сьогодні? Ти бліда, як аркуш паперу.

Єва здригнулася, наче від удару, і інстинктивно відхилилася назад.

— Усе добре, Марку. Просто... просто зовсім не виспалася, — кинула вона, квапливо опускаючи очі. Вона з усіх сил намагалася натягнути на обличчя свою звичну, безпечну маску привітної офіціантки, але м'язи не слухалися.

Колеги переглядалися, перешіптуючись за її спиною. Вони бачили, як здригалися її плечі від кожного різкого звуку вхідного дзвоника на дверях. Бачили, як вона завмирала біля панорамного вікна, вдивляючись у строкатий натовп перехожих з таким відчаєм, ніби чекала на страту. Єва відчувала себе ходячою мішенню. Їй здавалося, що просто зараз, з якогось темного автомобіля чи вікна навпроти, невидимий стрілець тримає на ній червону цятку лазерного прицілу. І цей стрілець знає про неї абсолютно все.

* * *

Він сидів у глибокому шкіряному кріслі свого кабінету, де навіть удень панував густий, заспокійливий напівморок. Приміщення було ідеально ізольованим від звуків великого міста — тут панувала його власна, абсолютна тиша. Перед ним розкинулася ціла стіна з моніторів, що мерехтіли холодним світлом. На одному з найбільших екранів — у неймовірній роздільній здатності — транслювалося життя кафе «Централь».

Доступ до їхньої примітивної системи відеоспостереження він отримав ще кілька місяців тому. Це було занадто просто, навіть нудно. Але результат того вартував: тепер він міг бачити її щохвилини.

Він невідривно спостерігав, як Єва збивається з ніг, розносячи замовлення. Як нервово, раз за разом, поправляє тонке пасмо волосся, що вперто вибивалося з її хвоста. Він бачив темні кола під її очима — свідчення безсонної ночі, причиною якої був він сам.

Але коли Марк, цей самовпевнений хлопчисько-бармен, нахилився до неї занадто близько і по-дружньому, як йому здавалося, торкнувся її плеча, атмосфера в кабінеті миттєво змінилася. Пальці чоловіка інстинктивно, з хрускотом стиснулися на підлокітнику крісла. Шкіра ледь не тріснула під його хваткою. Звір усередині нього, який лише ненадовго задрімав після вчорашнього полювання, глухо й загрозливо заричав. Ніхто не має права торкатися її. Навіть так. Навіть випадково.

Він змусив себе зробити глибокий вдих, відпускаючи підлокітник.

 «Ти налякав її, дурню», — промайнула гірка думка, коли він знову перевів погляд на обличчя Єви, збільшивши кадр.

Він сердився на себе. Його холодний, розважливий розум дав збій. Та їхня перша, справжня зустріч у лісі мала відбутися зовсім інакше — витонченіше, м'якше. Він довго готував її до своєї появи, хотів стати для неї захисником, єдиним безпечним місцем у цьому жалюгідному світі. А замість цього — став її найбільшим кошмаром. Почуття провини, таке чуже й незвичне для його хижої, владної натури, неприємно закололо десь під ребрами.

Він хотів вибачитися. Але як вибачається той, хто ніколи не просив дозволу? Той, хто звик брати своє силою і контролювати кожен аспект реальності?

Він потягнувся до телефону на столі й натиснув кнопку швидкого набору.

 — Доставте квіти за адресою, яку я зараз скину, — його голос звучав рівно, але з тією сталлю, яка не терпіла заперечень. — Найніжніші, які знайдете

* * *

Коли зміна нарешті закінчилася, Єва не йшла додому — вона майже бігла. Сутінки, що опускалися на місто, більше не приносили полегшення. Кожен її крок відгукувався луною в пульсуючих скронях, а в голові билася лише одна параноїдальна думка: Він знає, де я працюю. Він знає, де я сплю. Я ніде не в безпеці.

Вона залетіла у свій під'їзд, мріючи лише про те, щоб замкнути двері на всі три оберти й сховатися під ковдрою. Але, піднявшись на свій поверх, вона різко загальмувала.

Біля самого порога її квартири, займаючи майже весь простір сходового майданчика, стояв величезний плетений кошик. Він був ущерть наповнений білими ліліями. Їхній солодкий, важкий аромат був настільки густим і дурманним, що в тісному під’їзді миттєво стало важко дихати. Квіти здавалися ідеальними — жодної зім'ятої пелюстки, жодної краплі зів'ялості. Вони виглядали майже штучними у своїй сліпучій, агресивній чистоті.

Єва завмерла. Її серце, яке щойно трохи заспокоїлося, знову зірвалося в шалений галоп. Тремтячими, неслухняними пальцями вона потягнулася до букета і витягла з-поміж бездоганних бутонів маленьку чорну картку з щільного, дорогого картону.