Розділ 14.Острів

Єва мовчала. Її дихання поступово вирівнювалося, але тремтіння в пальцях нікуди не зникло. Вона відчувала на підборідді тепло його руки, і це тепло контрастувало з крижаним жахом, який щойно панував у салоні.

Вона перевела погляд на його плече. Темна пляма на сорочці стала ще більшою, вона лисніла в слабкому синьому світлі приладової панелі. Кров просочила тканину, і Єва зрозуміла, що та подряпина, яку вона бачила на кухні, була лише верхівкою айсберга, або ж він отримав нове поранення, поки вони проривалися крізь ліс.

— Ти стікаєш кров'ю, — прошепотіла вона, і цього разу в її голосі не було холоду. Тільки гола, неприхована тривога.

Андрій ледь помітно зціпив зуби, але руку не прибрав.

— Це дрібниці. Головне, що ми в «сліпій зоні». Вони не знайдуть нас тут найближчі пів години.

Він спробував поворухнути лівою рукою, щоб перемкнути передачу, але обличчя його миттєво зблідло, а на лобі виступив дрібний піт. Він глухо заричав від болю, який більше не міг приховувати.

— Треба вийти, — раптом рішуче сказала Єва. Вона сама здивувалася силі власного голосу.

Вона потягнулася до замка ременя, але її пальці ніяк не могли впоратися з механізмом. Андрій накрив її долоню своєю — його рука була гарячою, майже лихоманковою.

— Єво, слухай мене уважно, — він нахилився до неї, і в його очах вона побачила не хижака, а людину, яка вперше за довгий час поклалася на когось іншого. — У багажнику є аптечка і зміна одягу. Я не зможу зробити перев'язку сам. Ти або допоможеш мені, або...

Він не договорив, але вона і так все зрозуміла. Це був момент істини. Вона могла дозволити йому ослабнути, могла спробувати втекти в темряву тунелю, але ті, хто гнався за ними, були «набагато гіршими».

— Я допоможу, — перебила вона його, нарешті відстебнувши ремінь. — Але не думай, що це щось змінює.

Він коротко кивнув, і в кутиках його губ знову з'явилася та сама хижа тінь посмішки, хоч і втомлена.

— Це вже все змінило, Єво. 

Вони вийшли з машини в сиру тишу технічної ніші. Андрій ледь тримався на ногах, притулившись спиною до холодного бетону стіни. Єва відкрила багажник, дістала аптечку і підійшла до нього.

Коли вона почала розстібати ґудзики його закривавленої сорочки, її пальці торкнулися його гарячої шкіри. Вона бачила, як під її дотиком напружуються його м'язи. Поранення виявилося рваним — куля лише зачепила плече, але рана була глибокою.

— Буде боляче, — попередила вона, розгортаючи антисептичну серветку.

Єва торкнулася першого ґудзика, і її пальці миттєво стали липкими від його крові. Вона здригнулася, але не відсахнулася. Повітря в технічній ніші було важким, просякнутим запахом паленої гуми, сирості та заліза. Андрій стояв, притулившись потилицею до бетонної стіни, і його важке, хрипке дихання відлунювало від низького склепіння.

— Стріляй, — видихнув він, закидаючи голову назад. Його кадик смикнувся, коли він ковтнув повітря, а на блідому обличчі виступила мережка поту. — Після всього, що я зробив, я заслуговую на трохи болю від твоїх рук.

Вона нарешті розімкнула краї сорочки. Видовище було жахливим: куля пройшла по дотичній, розірвавши м’які тканини плеча. Рвана рана безперестанку пульсувала кров’ю, яка стікала по його грудях, гублячись під ременем штанів. Єва відчула, як до горла підкотив клубок, але вона зціпила зуби. Зараз не було часу на слабкість.

— Не ворушися, — прошепотіла вона, притискаючи антисептичну серветку до рани.

Андрій різко втягнув повітря крізь зуби, його тіло напружилося, наче струна, що ось-ось лусне. Його права рука мертвою хваткою вчепилася в її передпліччя — не для того, щоб зупинити, а щоб просто втриматися на ногах. Його пальці горіли, обпікаючи її шкіру лихоманковим жаром.

Єва затягнула вузол бинта, і Андрій глухо стогнав, заплющивши очі. На мить він похитнувся, і вона інстинктивно підставила плече, дозволяючи йому спертися на себе. Його голова важко опустилася на її вигин шиї. Вона відчула його гарячий подих і те, як шалено б’ється його серце — ритм, що збігався з її власним.

Андрій підняв голову, змушуючи себе відсторонитися. Він витер піт із лоба закривавленою рукою і кивнув у бік іржавого люка в підлозі, який ледь виднівся в промені ліхтаря.

— Там підземний колектор. Він виведе до річки. Зможеш спуститися першою? Я закрию нас ізсередини.

Він підійшов до машини, забрав сумку з речами та зброєю, і знову перехопив її під лікоть. Єва хотіла забрати руку — за звичкою, заради залишків своєї незалежності — але пальці Андрія тримали її м’яко, майже благально. Вона зупинилася і просто кивнула.

Вони спустилися в люк. Усередині панувала абсолютна темрява, яку розрізав лише слабкий промінь ліхтарика в його руці. Під ногами хлюпала крижана вода, а стіни дихали холодом. Єва йшла попереду, відчуваючи за спиною його важкі кроки. Вона не помітила, як почала сповільнюватися, щоб бути до нього ближче, щоб чути його дихання.

У цій чорній порожнечі він більше не був її викрадачем. Він був єдиним живим теплом у світі, що розвалювався на частини.

— Ще трохи, — прошепотів він їй у потилицю, і його рука на мить торкнулася її талії, підштовхуючи вперед. — Я не дам тобі зникнути в цій темряві.