Розділ 15.Вовк

Будинок на острові виявився зовсім не таким, як той холодний скляний маєток, що залишився позаду. Це був невеликий зруб, прихований між старими соснами, стіни якого пахли сухою деревиною та смолою. Усередині було тісно, але якось дивно затишно: вовняні пледи, важкі дубові меблі та камін, який Андрій розпалив однією рукою, долаючи біль.

Єва стояла біля вікна, спостерігаючи, як за склом густішає туман, відрізаючи острів від решти світу. Вона обхопила себе руками, намагаючись зігрітися.

«Що тепер?» — це питання пульсувало в її скронях у такт вогню.

Вона розуміла іронію своєї долі. Вона щойно втекла від людей, які вважали її лише «важелем тиску», інструментом для шантажу Волкова. Для них вона була кодом до його активів, способом поставити хижака на коліна. Вона втекла від куль, від холодних об'єктивів зламаних камер, від безликої смерті... щоб опинитися тут. З ним.

Вона повільно обернулася. Андрій сидів у кріслі біля вогню, відкинувши голову. Його обличчя в червоних відблисках полум'я здавалося спокійним, але рука, що стискала край підлокітника, видавала напругу. Сорочка була розстебнута, відкриваючи пов'язку, яку вже давно треба було змінити.

Він не був «меншим злом». Він був просто іншим злом. Але від нього не втечеш. Не на цьому клаптику землі, оточеному крижаною водою. Тут не було де сховатися — кожна стежка вела назад до цього порога, кожен звук належав йому.

— Ти знову дивишся на мене так, ніби вирішуєш, хто з нас гірший, — тихо сказав він, не розплющуючи очей. Його голос був хрипким, виснаженим. — Ті, хто гнався за нами, вже програли, Єво. Вони втратили твій слід. Ти в безпеці.

— В безпеці? — вона зробила крок вперед, і тінь від її постаті впала на нього. — Ти називаєш це безпекою? Я на острові з людиною, яка викрала мене, знищила життя ,каже що я  «в безпеці».

Андрій нарешті розплющив очі. У них не було тріумфу, лише якась глибока, майже хвороблива зацикленість.

Він підійшов до неї майже впритул. Єва відчула, як її спина торкнулася холодного скла вікна. Відступати було нікуди. Його присутність заповнювала весь маленький простір будинку, витісняючи кисень.

— Ти можеш ненавидіти мене за те, що я привіз тебе сюди, — прошепотів він, схиляючись до її обличчя. — Але ти знаєш, що я — єдиний, хто не віддасть тебе їм. Навіть якщо мені доведеться спалити цей острів разом із собою.

Вона дивилася на його запечені губи, на краплі поту на скронях. Вона знала: він каже правду. І це лякало її найбільше. Його кордони були не стінами, а його власною шкірою. Вона була всередині його світу, і цей світ стискався до розмірів цього затишного, пахнучого хвоєю будинку.

— Тобі треба перев'язати рану, — раптом сказала вона, намагаючись врятуватися від його погляду. — Інакше ти помреш раніше, ніж твої вороги придумають новий план.

Він ледь помітно посміхнувся.

— Моя маленька починає піклуватися про свого мисливця? Це поганий знак для твого «холоду», Єво.

— Замовкни! — повторила вона, важко дихаючи. — Просто замовкни!

Вона вигукнула це майже в саме його обличчя, і її голос, зірвавшись на високу ноту, боляче вдарив по стінах тісного дерев’яного будинку. Відлуння миттєво згасло в м’яких пледах та важких шторах, залишаючи після себе дзвінку, електричну тишу.

Андрій завмер. Він не відсахнувся, не розізлився. Він просто дивився на неї своїми жовтуватими очима, в яких зараз не було колишнього тріумфу — лише виснаження та якась дивна, прихована глибинна увага. Його поранена рука ледь помітно сіпнулася, але він залишився стояти на місці, наче скеля, об яку розбивався її гнів.

— Я не знаю, що робити, зрозуміло?! — Єва відчула, як на очі накотилися гарячі сльози безсилля, і вона розлючено змахнула їх тильною стороною долоні. — Не знаю! Ти мав бути просто монстром. Ти мав мене лякати, і ти лякав! На самому початку я знала, де ворог. Я знала, від кого тікати!

Вона зробила хаотичний жест рукою, вказуючи на закривавлену пов’язку на його плечі, на камін, на цей затишний будинок, що став їхньою спільною кліткою.

— А тепер я не знаю, чуєш?! Я дивлюся на тебе і не бачу того чоловіка з лісуЯ бачу людину, яка отримала кулю замість мене. Я бачу того, хто просив мене взутися, щоб я не захворіла. Це неправильно! Це ламає все, що я про тебе думала!

Вона майже штовхнула його в груди — слабо, відчайдушно, — але він навіть не поворухнувся. Тільки його дихання стало важчим.

— Ти не маєш права бути таким... людяним, — прошепотіла вона, задихаючись. — Ти ворог. Ти просто ворог, який захищає свою власність. Так мені легше. А коли ти так дивишся... коли ти кажеш ці речі... я гублюся. І це лякає мене сильніше за тих людей зі зброєю!

Андрій повільно підняв здорову руку. Його пальці зупинилися за сантиметр від її щоки, не наважуючись торкнутися, ніби він боявся, що вона справді зламається від цього жесту.

— Знаєш, чому це тебе лякає, Єво? — його голос був тихим, як шелест вогню в каміні. — Бо ти починаєш бачити не мою силу, а мою слабкість. Бо ти — єдина людина, яка бачить мене таким: пораненим, загнаним на цей острів, позбавленим камер і серверів.

Він зробив пів кроку вперед, скорочуючи відстань до мінімуму. Тепер вона відчувала жар, що виходив від його тіла — ознаку лихоманки, яка починала його спалювати.