У мене зовсім мало часу, щоб завагітніти. І кандидатів в тата немає. Але на щастя сусід моєї сестри — самотній татусь-мільйонер. А я вже достатньо у відчаї, щоб спробувати його звабити.

— Ви знову? — тихо спитав він. Його голос звучав, як низький віолончельний бас, від якого в мене всередині все здригнулося.
— Я… ну, я пенал принесла… І пиріжки, — я спробувала посміхнутися, але вийшла якась гримаса. — Бо вони з вишнею. А діти люблять вишню. І ви, можливо…
— Ви вже третій раз за тиждень приносите «забуті» речі, — він зробив крок вперед, і я інстинктивно відступила, зачепившись каблуком за поріг. — Слухайте, це вже трохи занадто.
Я закліпала очима, намагаючись втримати рівновагу і гідність, що стрімко випаровувалися разом із парою від вишневої начинки.
— Я не переслідую! — вигукнула я...