15 Аліна

Ранок почався з аромату маминих пиріжків — того самого, що в дитинстві здавався найбезпечнішим запахом у світі, а тепер викликав лише відчуття пастки. Мама метушилася навколо, пакуючи пакунки з начинкою: «Це тобі, це Алісі, сидите там одні бутерброди і редиску їсте...»

Я пила чай, намагаючись не реагувати на ці причитання, коли в двері подзвонили. Дзвінок був чітким, впевненим — таким, як у Макса. Я завмерла, а через секунду мама вже відкривала двері з явно репетированою радістю:

— Максимку! Заходь, рідний, якраз Аліночка поснідати зібралася!

Коли Макс переступив поріг у своєму ідеально випрасуваному піджаку, я зрозуміла все. Мама не просто сподівалася — вона влаштувала засідку.

— Аліно, привіт, — він посміхнувся своєю «успішною» посмішкою, наче нічого й не сталося. — Ми з твоєю мамою подумали, що тобі зараз важко самій, і…

Я не дала йому договорити. Усередині щось клацнуло. Вся моя злість, втома від докорів про онуків і абсурдність ситуації вибухнули. Я схопила сумку з пиріжками, підхопила свій пакет із дорогоцінним мереживом і рвонула до виходу.

— Мені пора, — кинула я, ледь не збивши Макса з ніг.

— Аліно, куди ти?! — мама кинулася за мною, намагаючись вхопити за пакет, що звисав з моєї руки. — Це ж Макс! Він приїхав поговорити, як дорослі люди!

Я смикнула пакет на себе, мама не відпускала, я смикнула сильніше — і паперове дно, розмокше від тепла свіжих пиріжків у сусідньому пакунку, просто вибухнуло.

Час уповільнився.

Фірмовий чорний мереживний комплект, який я ледь не «відірвала від серця» вчора в магазині, вилетів із пакета наче чорна хмара. Він пролетів через увесь коридор і м’яко, але максимально демонстративно приземлився прямо до ніг Макса.

Тиша стала оглушливою.

Макс опустив очі. На паркеті, на фоні пиріжків з капустою, лежало чорне мереживо з усіма своїми застібками, стрічками та натяками на «візуальну слабкість». Він подивився на мене, потім на маму, яка виглядала так, ніби її щойно вдарило струмом, а потім знову на мереживо.

Його «успішне» обличчя витягнулося. Це було найкраще видовище за весь мій рік.

— Це… — прохрипів він, намагаючись знайти слова, — це для… кого?

— Для кого треба, — відрізала я, підхоплюючи своє добро, поки мама стояла з відкритим ротом, перетравлюючи побачене.

Я не чекала реакції. Я просто вилетіла за двері, відчуваючи, як за спиною закипає справжня буря. Здається, про «примирення» можна було забути назавжди. І, чесно кажучи, це був найкращий початок вихідних у моєму житті.

Дорога до дачі автобусом — це завжди випробування для нервів, але після сцени з мереживом біля ніг Макса я була в такому піднесеному стані, що навіть сморід бензину в салоні здавався ароматом свободи. Проте, проїжджаючи повз магазин зоотовариів, я раптом згадала: Тоська! Моя котяча принцеса вже тиждень харчується виключно «мишачим паштетом», і моя совість, яка нарешті прокинулася після ранкового адреналінового вибуху, почала гризти мене зсередини.

— Зупиніть тут, будь ласка! — гукнула я водієві.

Автобус зупинився біля старого шкільного стадіону. Я вискочила на асфальт, але замість магазину мої очі впіймали рух за кутами шкільного паркану. Гвалт, дитячі крики й якісь різкі вигуки змусили мене зупинитися.

За рогом школи двоє підлітків років десяти, справжні «хулігани на мінімалках», притиснули до цегляної стіни ще одного хлопчика, зовсім малого. Один із них вихопив у нього з рук яскравий паперовий пакет.

— Віддай! Це моє! — пищав малий.

— Таке добро — і в тебе? Не сміши, — реготав один із нападників, розриваючи пакет.

На землю посипалися кольорові желейні черв’ячки та ведмедики. Хулігани кинулися збирати здобич, штовхаючи малого в плече.

— Ану, цирк закінчили! — мій голос прозвучав настільки владно, що я сама здивувалася. Я рвонула до них, розмахуючи своєю сумкою з маминими пиріжками, як бойовою булавою. — А ну, геть звідси, поки я не викликала директора і ваших батьків! Хто вас вчив так поводитися?

Підлітки, побачивши розлючену жінку, яка вискочила з-за рогу з криками, завмерли на секунду, а потім, вирішивши не ризикувати, дременули через стадіон, вигукуючи щось на кшталт «та забирай, нам не треба!».

Я залишилася стояти посеред асфальту, важко дихаючи. Малий сидів навпочіпки, дивлячись на розтоптані цукерки, змішані з піском. Його очі були наповнені таким вселенським відчаєм, що моє серце, яке ще вчора билося від страху за власну репутацію, тепер стиснулося від співчуття.

— Ну чого ти, — я опустилася на корточки поруч із ним. — Не плач. Вони просто придурки.

Він підняв на мене червоні від сліз очі, шморгаючи носом.

— Я цілий тиждень збирав… 

Я зітхнула і поставила на землю свою важку сумку. Цукерки були безнадійно зіпсовані, але в мене було дещо інше.

— Слухай, у мене тут є дещо краще за гумові ведмедики. Мама напекла. Якщо не боїшся, що вони не з магазину, — я відкрила сумку і дістала ще теплий, загорнутий у серветку пиріжок з вишнею. — Тримай. Це краще, ніж будь-яка хімія.

Хлопчик обережно взяв пиріжок, недовірливо подивився на мене, а потім, відчувши солодкий аромат, нарешті посміхнувся.

— Дякую, — тихо сказав він.

Я посиділа з ним ще хвилину, допомагаючи зібрати те, що залишилося від пакету, і відчула дивне полегшення. Сьогодні я не «зваблювала мільйонера», не лазила по шафах і не була об'єктом обговорень з колишнім. Я просто була Аліною, яка врятувала чийсь день.

Але тут, підвівши голову, я помітила, як до воріт школи на великій швидкості під’їжджає знайомий чорний позашляховик. З нього вийшов Арсен. У діловому костюмі, з телефоном біля вуха, він виглядав так, ніби зійшов з іншого виміру. Схоже, сьогодні субота, і в нього тут якісь справи з директором школи.

Він зупинився, побачивши мене — жінку, що сидить на землі з розпатланим волоссям, тримає пакет з пиріжками й розмовляє з малим хлопчиком на фоні купи розсипаних цукерок. Мій вигляд, напевно, знову був далеким від того, що вимагала книга «Мистецтво зваблення».