Розділ 2

Аліна

Минуло два дні. Сонце так само безжально випікало все живе, але до цього додалася ще й задуха перед грозою. Я встигла перекопати дві грядки під буряки, вивчити характер кожної травинки на подвір'ї і навіть подружитися з Тоською. Ця руда нахабна кішка тепер всюди ходила за мною, намагаючись поцупити зі столу все, що погано лежить.

Аліса ввалилася на кухню в обід, коли я саме намагалася зрозуміти, чим годують огірки, щоб вони не жовтіли. Вона була червона, розпашіла, а в руках тримала два пакети з продуктами.

— Все, — кинула вона на стіл пакет, витираючи чоло долонею. — З роботою покінчено. У сенсі, я знайшла.

Я відклала сапку і випрямилася, відчуваючи, як ниє спина.

— У якому сенсі? Ти ж казала, що тут роботи по вуха.

— За річкою, в тому маєтку з височенним парканом, знаєш? Ну, де ворота на фотоелементах. Вони шукають няню. Постійну, з проживанням на літо. Я сходила, поговорила. Коротше, я виходжу туди з понеділка.

Вона почала розбирати пакет: хліб, молоко, пачка кави. Я заклякла посеред кухні.

— Алісо, ти жартуєш? Ти ж мене сюди притягла, щоб ми тут… ну, щоб я не збожеволіла. А тепер кидаєш мене?

— Я не кидаю. Я просто буду на роботі, — вона відрізала шматок хліба і відкусила. — А ти залишаєшся тут. Хата твоя, город теж. Тоська з голоду не помре. А я буду приїжджати на вихідні.

Я нервово засміялася, хоча смішного було мало.

— Ти серйозно? Залишаєш мене на господарстві? Я навіть не знаю, як вмикати той насос у колодязі, щоб полити помідори!

— Навчишся. Інструкція на стіні в сараї. Аліно, це шанс. Ти тут сидиш, нюні розпускаєш, а мені треба заробляти гроші, бо ціни в магазині — це просто грабіж. І до того ж, — вона хитро примружилася, — там у них дуже цікава сім’я. Може, вийде ще щось корисне для тебе дізнатися.

Вона ввімкнула чайник і відвернулася до вікна.

— Тоська тебе не з'їсть, а від тиші в голові ти нарешті перестанеш згадувати Макса. Город — це найкращий психотерапевт, перевірено. Ну що, впораєшся? Чи мені дзвонити твоїм батькам, щоб вони тебе забирали?

Я подивилася на Тоську, яка терлася об мої ноги, вимагаючи сніданку. Потім на город, який тепер мав стати моїм випробуванням на витривалість.

— Впораюся, — сказала я, сама здивувавшись впевненості у власному голосі. — Тільки якщо ці багатії будуть приносити тобі багато грошей.

Аліса пирхнула і дістала з пакета пачку печива.

— Ну, якщо ні, то завжди є варіант номер два: повернутися до батьків. Хоча, здається, вони нам обом після того, як з тріском випхали нас з гнізда ще п’ять років тому, на поріг не пустять. Ти ж пам’ятаєш той концерт, коли ми вирішили, що «доросле життя» — це знімати квартиру і купувати піцу замість борщу? Вони досі впевнені, що ми там десь жебракуємо. Якщо повернуся до них, це буде офіційне визнання моєї поразки. Такого задоволення я їм не подарую.

Вона ввімкнула чайник, і той почав гудіти, перекриваючи шум вітру за вікном.

— Так що так, — вона кивнула на город. — Твої помідори — твій єдиний шлях до незалежності. А я буду няньчити чужих дітей за купу грошей. У нас ідеальний поділ праці: ти виховуєш огірки, я — спадкоємців мільйонерів.

Тоська стрибнула на стіл і почала обнюхувати пачку печива. Я відсунула її, але кішка не здавалася, вперто тицяючись мордою в пакет.

— А що там за багатії? — запитала я, спостерігаючи, як Аліса розкладає печиво по тарілках. — Сподіваюся, не такі, що змушують нянь носити фартух з рюшами?

— Побачимо, — Аліса сіла за стіл і нарешті випнула втомлені ноги зі шльопанців. — Але платять добре. І це головне. А тепер давай їсти, бо я з ранку нічого, крім кави, не мала. А на городі ти, мабуть, випалила всі калорії, бо вигляд у тебе такий, ніби ти самотужки збудувала тут нову дачу.

Минуло три дні, і тиша дачного селища почала тиснути на вуха. Тоська спала під кущем смородини, ігноруючи мої спроби її розчесати, а огірки на городі, здавалося, дивилися на мене з немимим докором. Мій телефон раптово ожив: Аліса.

— Аліно, кидай все, бери ровер і дуй до мене, — голос сестри в слухавці був сумішшю роздратування і нудьги. — Господарі десь загубилися в дорозі, Артур виніс мені мозок, я скоро почну розмовляти з деревами. Мені потрібна компанія.

Велосипед рипів на кожному повороті, але мені було байдуже. Літо на повну: сонце світить в очі, вітер обвіває шкіру, пахне розпеченою травою і лісовою вогкістю біля річки. За містком, де закінчується звичайне життя і починається вулиця «для обраних», асфальт стає ідеальним, а паркани — вищими.

Я знайшла будинок Аліси без проблем. Вона сиділа на ґанку, а біля її ніг гасав хлопчик у футболці з написом «Captain Trouble». Це, мабуть, і був Артур. Він намагався одночасно з’їсти пісок із декоративного вазона і побити палицею садову фігуру гнома.

— О, приїхала, — Аліса витерла піт з чола. — Знайомся, це Артур. Він не ходить, він транслює хаос у всесвіт. Батьки поїхали ще вранці, обіцяли бути «скоро», але «скоро» у цих людей — поняття розтяжне.

Артур раптом зупинився, глянув на мене, вхопив свою палицю і з бойовим кличем побіг у бік квітника.

— Артуре, ні! — я кинулася за ним, ледь не впавши на рівному місці.

Хлопчик був спритним, як ртуть. Ми з Алісою розривалися між ним і спробами випити кави, поки він не виніс двері тераси. У якийсь момент, коли Артур нарешті затих, вчепившись у якусь іграшку, я випрямилася, щоб перевести похрипіле дихання.

— Слухай, — Аліса раптом притихла і ткнула мене ліктем у бік, — дивись через паркан. Сусідський газон.

Я повернула голову. У сусідньому дворі — зелена галявина, ідеально підстрижена. По ній, неквапливо штовхаючи газонокосарку, йшов чоловік. На ньому тільки шорти, ніякої футболки. Сонце грало на м’язах спини, а кожен рух видавав впевнену силу. Він зупинився, щоб витерти чоло, і на мить подивився в наш бік.

Артур знову щось перекинув, але я навіть не здригнулася. Хлопець за парканом став фактом, який було важко ігнорувати. У голові сама собою, як коротке замикання, проскочила думка: такий генофонд — це ж просто злочин тримати в одиночному користуванні. Від такого, напевно, народжуються діти, які не плачуть, а відразу виглядають як моделі з обкладинки. Грішним ділом, я уявила… але швидко відігнала картинку.