25 Арсен

Я стояв посеред кухні, стискаючи в руках власні штани, які вона щойно жбурнула мені в обличчя, як найостанніший непотріб. У повітрі все ще висів запах свіжої випічки — суміш ванілі, ягід і того дивного, неприборканого гніву, який від неї виходив.

Вона пішла. Просто розвернулася і пішла, не зважаючи ні на що.

Мої пальці мимоволі стиснули тканину. Аліна. Моя дивна, непередбачувана сусідка, яка постійно з’являлася в моєму житті в найменш підходящі моменти, зараз буквально вибила ґрунт з-під моїх ніг. Я все ще бачив ту картинку перед очима: вона скидає штани, навіть не намагаючись прикритися, з цим палаючим, презирливим поглядом, і…

Чорт.

Я заплющив очі, але це лише погіршило ситуацію. Перед очима, наче на сповільненій зйомці, постали її ноги — стрункі, з ледь помітними подряпинами, і ці тоненькі смужки мережива, які вона носила під моїми вільними штанами. Це була не просто жінка, це був якийсь хаотичний вихор, який вдерся в мій стерильний, вивірений до дрібниць світ. Вчора я думав про її мереживо на плечах, а сьогодні… сьогодні я побачив те, що змусило моє серце пропустити удар.

— Трясця, — прохрипів я, відкидаючи штани на стіл.

Вона ж боса! Вона вибігла на вулицю боса, у моїй завеликій сорочці, яка ледь прикривала стегна. Якщо її хтось побачить — це ж буде скандал на все селище. Хтось із сусідів, чи, не дай бог, хтось із ділових партнерів, що заїжджають до мене… Я вилетів у коридор, готовий кинутися за нею, але зупинився біля вітальні.

Марк.

Він спав на дивані, такий беззахисний у своїй дитячій довірі до світу, який ледь не зруйнувався цієї ночі. Його дихання було рівним, а в руках він стискав край ковдри, яку, мабуть, укрила йому Аліна. Вона провела з ним ніч. Вона годувала його, вона прибрала той жахливий безлад у передпокої, який він влаштував, намагаючись захистити нас. Я згадав її слова: «Ти навіть не заслуговуєш на те, щоб хтось дбав про тебе».

Вони вдарили болючіше, ніж будь-яка поразка в суді.

Я обережно опустився на диван поруч із сином, відчуваючи, як виснаження, накопичене за ці нескінченні двадцять чотири години в поліції, навалюється на плечі важкою плитою. Але сон не йшов. Поліцейська камера, холодний бетон, запах вогкості — все це відійшло на другий план. Замість цього я бачив її обличчя.

Аліна.

Вона була небезпечною. Вона була абсурдною. Але в той же час вона була єдиною, хто не відвернувся, коли мій світ почав тонути. Я знову згадав той момент, коли вона скинула штани. Я бачив її вразливість, ту зухвалу відвертість, з якою вона зустріла мій гнів. Яка жінка наважиться на таке? Яка жінка буде так захищати чужу дитину, настільки не дбаючи про власну гордість?

Я подивився на двері, за якими вона зникла. Мабуть, вона вже вдома. Мабуть, вже шкодує про цей спалах гніву. А я… я не міг перестати думати про те, як пахне її шкіра, як блищали її очі від сліз і злості.

— Ти мене не так зрозуміла, Аліно, — прошепотів я в порожнечу вітальні.

Але чи був я впевнений, що розумію її сам? Мій світ, мій ідеально налагоджений механізм, де все мало своє місце, зараз тріщав по швах. І, як не дивно, найбільшою проблемою була не страхова компанія, не іржаві інсуфлятори і не загроза банкрутства. Найбільшою проблемою було те, що мені відчайдушно хотілося повернути її назад.