Розділ 9

Арсен

Я повернувся в кабінет, втиснув недопалок у попільничку і вхопився за телефон. Мені потрібен був вихід, який не передбачав законних методів — на них у мене просто не залишилося часу.

— Олено, — сказав я, коли вона відповіла. — Вечеря сьогодні. У ресторані «Версаль». Мені треба, щоб ти вислухала одну… творчу ідею.

У «Версалі» було шумно, але ми знайшли столик у кутку. Олена, як завжди, була бездоганною: спокійна, виважена, далека від усіх моїх проблем. Я розлив вино і почав говорити. План був ризикованим: я планував провести фіктивну термінову «утилізацію» мокрого обладнання, підмінивши його на документах на нове, яке я збирався «позичити» зі складу конкурента, що затримував постачання. Страхова не мала встигнути перевірити залишки до того, як я виведу гроші.

— Це небезпечно, Арсене, — прошепотіла вона, розглядаючи келих. — Але якщо ти кажеш, що іншого виходу немає…

Я відчував приплив адреналіну. Це була авантюра, яка мала врятувати мій бізнес.

Вночі, коли місто занурилося в сон, я був на складі. Мої працівники, підкуплені щедрою премією, поспішали завантажувати пошкоджені блоки в машину для вивозу. Я особисто перевіряв маркування, нервово поглядаючи на годинник.

— Швидше! — гримнув я на водія. — Якщо ми не звільнимо це місце до світанку, ми всі поїдемо в інше місце!

Ми вже майже закінчували, коли з темряви виринули сині проблискові маячки. Поліцейські фургони заблокували виїзд зі складу з обох боків.

— Стояти! Усім залишатися на місцях! — голос через мегафон розрізав нічну тишу, як ніж.

Я завмер. В одну мить все моє життя, всі мої плани і контроль, яким я так пишався, розсипалися, як картковий будиночок. Світло прожекторів засліпило мене. Я побачив, як із машини виходять офіцери, і зрозумів: хтось «злив» інформацію.

Коли на мої зап’ястя клацнули холодні металеві кайданки, я не відчував страху. Я відчував лише дивне, холодне полегшення, що цей кошмар нарешті закінчився. І десь на задвірках свідомості, прямо перед тим, як мене запхали в поліцейський фургон, я чомусь подумав: «Добре, що Аліна цього не бачить. Вона б точно сказала, що це і є справжній абсурд».

Мене везли у відділок, а в голові крутилася лише одна думка: хто мене здав? І як тепер Марк прокинеться вранці без мене?

У камері смерділо вогкістю, хлоркою і чимось настільки затхлим, що в мене перехопило подих. Я сидів на металевій лавці, відчуваючи, як холод від металу проникає крізь штани, і намагався згадати, коли востаннє почувався настільки безпорадним.

— Слухайте! — крикнув я черговому офіцеру, який проходив повз мої ґрати вже втретє. — Ви робите помилку! Це мій склад, моє майно. Я маю право розпоряджатися зіпсованим товаром на власний розсуд. Це не крадіжка, це внутрішня логістика!

Офіцер навіть не повернув голови. Він лише втомлено махнув рукою, ніби відганяв муху.

— Свої казки розкажеш слідчому вранці, підприємцю. А поки що — сиди тихо. Тут таких «логістів» повна будівля.

Я відкинув голову назад, впираючись у холодну стіну. Мій телефон, годинник, навіть запонки — все це лежало в ящику десь у кімнаті реєстрації. Марк. Господи, Марк залишиться сам до ранку. Хто його розбудить? Хто зварить той самий нещасний омлет? У мене в будинку порожньо, окрім няні, яка приходить на годину, але ж він боятиметься.

Я почав нервово ходити по камері — три кроки туди, три назад.

Я знову згадав той момент на терасі. Аліна. Її розпатлане волосся, її безглузді спроби засунути кота у вікно, її мереживо. Вона здавалася мені пришелепкуватою, несерйозною, хаотичною. Але зараз, у цій бетонній клітці, я чомусь позаздрив її безтурботності. Вона жила у своєму маленькому світі, де найбільшою проблемою була відсутність корму для кота, а не слідчий ізолятор і банкрутство.

Час тягнувся нестерпно повільно. Кожна секунда тиші тиснула на скроні. Я намагався придумати аргументи для адвоката, намагався вибудувати нову стратегію захисту, але думки постійно поверталися до одного: як повідомити Марку, що тато сьогодні не приїде?

 Аліна

Я сиділа на веранді, спостерігаючи, як маленький Артурчик намагається з’єднати деталі конструктора. Йому лише три з половиною, а в його очах уже читалася та сама втома, яку я бачила лише у дорослих, що занадто довго чекали на диво. Він знову і знову притискав кубик до кубика, наче сподіваючись, що вони самі перетворяться на щось живе.

Аліса, сиділа поруч, втомлено спершись на спинку крісла. Вона нервово гортала стрічку новин, а з вітальні долинав звук безглуздого серіалу, який ніхто не дивився.

— Знову дзвонила, — зітхнула сестра, не відриваючи очей від екрана телефону. — «Як він там? Їв? Спить? Ой, у мене нарада, цілую». П’ять хвилин — і все.

Я перевела погляд на Артурчика. Малий навіть не здригнувся — звик.

— П’ять хвилин на добу? — перепитала я, відчуваючи, як у грудях закипає знайома лють. — Алісо, йому ж три з половиною. Він же вбирає все, як губка. Хіба вони не розуміють?

— Вони розуміють лише свої графіки, — Аліса відкинула телефон убік. — Мамі треба оновити гардероб до поїздки в Дубай, а батько… ну, він працює. Або принаймні так каже. Приїжджає раз на тиждень, кидає іграшку, наче подачку, і тікає в кабінет. Артурчик для них — це просто незручний додаток до інтер’єру. Дитина ж не голодує, отже, «материнська функція» виконана.

Я підійшла до малого і присіла поруч, намагаючись допомогти йому з конструктором. Ручки Артурчика були холодними, попри теплу погоду.

— Він же чекає, — тихо прошепотіла я до сестри, щоб малий не почув. 

— Я знаю, — голос Аліси здригнувся. — Вчора він запитав мене: “Алісо, а якщо я буду дуже тихо поводитися, мама приїде швидше?». Я ледь не розревілася тоді. Найстрашніше, що вони навіть не усвідомлюють, що виховують сироту при живих батьках.

Я нічого не відповіла. Моя увага мимоволі переключилася на паркан сусіднього маєтку. Будинок Арсена стояв темний, як німий свідок чиєїсь самотності. Машини немає. Моє серце, яке до цього було зайняте жалем до малого Артура, раптом стиснулося від зовсім іншого болю.