20 Арсен

Я повернувся в кабінет, втиснув недопалок у попільничку і вхопився за телефон. Мені потрібен був вихід, який не передбачав законних методів — на них у мене просто не залишилося часу.

— Олено, — сказав я, коли вона відповіла. — Вечеря сьогодні. У ресторані «Версаль». Мені треба, щоб ти вислухала одну… творчу ідею.

У «Версалі» було шумно, але ми знайшли столик у кутку. Олена, як завжди, була бездоганною: спокійна, виважена, далека від усіх моїх проблем. Я розлив вино і почав говорити. План був ризикованим: я планував провести фіктивну термінову «утилізацію» мокрого обладнання, підмінивши його на документах на нове, яке я збирався «позичити» зі складу конкурента, що затримував постачання. Страхова не мала встигнути перевірити залишки до того, як я виведу гроші.

— Це небезпечно, Арсене, — прошепотіла вона, розглядаючи келих. — Але якщо ти кажеш, що іншого виходу немає…

Я відчував приплив адреналіну. Це була авантюра, яка мала врятувати мій бізнес.

Вночі, коли місто занурилося в сон, я був на складі. Мої працівники, підкуплені щедрою премією, поспішали завантажувати пошкоджені блоки в машину для вивозу. Я особисто перевіряв маркування, нервово поглядаючи на годинник.

— Швидше! — гримнув я на водія. — Якщо ми не звільнимо це місце до світанку, ми всі поїдемо в інше місце!

Ми вже майже закінчували, коли з темряви виринули сині проблискові маячки. Поліцейські фургони заблокували виїзд зі складу з обох боків.

— Стояти! Усім залишатися на місцях! — голос через мегафон розрізав нічну тишу, як ніж.

Я завмер. В одну мить все моє життя, всі мої плани і контроль, яким я так пишався, розсипалися, як картковий будиночок. Світло прожекторів засліпило мене. Я побачив, як із машини виходять офіцери, і зрозумів: хтось «злив» інформацію.

Коли на мої зап’ястя клацнули холодні металеві кайданки, я не відчував страху. Я відчував лише дивне, холодне полегшення, що цей кошмар нарешті закінчився. І десь на задвірках свідомості, прямо перед тим, як мене запхали в поліцейський фургон, я чомусь подумав: «Добре, що Аліна цього не бачить. Вона б точно сказала, що це і є справжній абсурд».

Мене везли у відділок, а в голові крутилася лише одна думка: хто мене здав? І як тепер Марк прокинеться вранці без мене?

У камері смерділо вогкістю, хлоркою і чимось настільки затхлим, що в мене перехопило подих. Я сидів на металевій лавці, відчуваючи, як холод від металу проникає крізь штани, і намагався згадати, коли востаннє почувався настільки безпорадним.

— Слухайте! — крикнув я черговому офіцеру, який проходив повз мої ґрати вже втретє. — Ви робите помилку! Це мій склад, моє майно. Я маю право розпоряджатися зіпсованим товаром на власний розсуд. Це не крадіжка, це внутрішня логістика!

Офіцер навіть не повернув голови. Він лише втомлено махнув рукою, ніби відганяв муху.

— Свої казки розкажеш слідчому вранці, підприємцю. А поки що — сиди тихо. Тут таких «логістів» повна будівля.

Я відкинув голову назад, впираючись у холодну стіну. Мій телефон, годинник, навіть запонки — все це лежало в ящику десь у кімнаті реєстрації. Марк. Господи, Марк залишиться сам до ранку. Хто його розбудить? Хто зварить той самий нещасний омлет? У мене в будинку порожньо, окрім няні, яка приходить на годину, але ж він боятиметься.

Я почав нервово ходити по камері — три кроки туди, три назад.

Я знову згадав той момент на терасі. Аліна. Її розпатлане волосся, її безглузді спроби засунути кота у вікно, її мереживо. Вона здавалася мені пришелепкуватою, несерйозною, хаотичною. Але зараз, у цій бетонній клітці, я чомусь позаздрив її безтурботності. Вона жила у своєму маленькому світі, де найбільшою проблемою була відсутність корму для кота, а не слідчий ізолятор і банкрутство.

Час тягнувся нестерпно повільно. Кожна секунда тиші тиснула на скроні. Я намагався придумати аргументи для адвоката, намагався вибудувати нову стратегію захисту, але думки постійно поверталися до одного: як повідомити Марку, що тато сьогодні не приїде?