6 Аліна

Він ішов попереду, не озираючись, ніби я була якоюсь перешкодою, яку треба усунути. У вітальні пахло дорогим паркетом і чимось стерильним, як у стоматології. Ніяких зайвих речей. Мінімалізм, від якого віяло холодом. Я зупинилася в центрі кімнати, роззираючись: жодних жіночих дрібничок, жодних натяків на співмешканців. Тільки шкіра, скло і тиша.

Чоловік  дістав аптечку, сів навпочіпки і жестом наказав мені сісти на край крісла. Його рухи були точними, майже хірургічними. Він обробляв подряпину, не піднімаючи очей, і ця його зосередженість робила ситуацію ще більш незручною.

Мені треба було щось сказати, щоб затягнути час. Серце калатало, я відчувала себе як підліток на першому побаченні, тільки замість побачення — принизливе падіння на асфальт.

— А у вас тут… дуже просторо, — пролепетала я, розглядаючи стелю. — Це ви самі все оформлювали? Чи, ну, дизайнер?

Він не відповів, лише наклав пластир. Мене кинуло в жар від власної дурості. Я спробувала виправитися:

— Тобто, я мала на увазі… газон. У вас дуже рівний газон. Наче під лінійку стрижений.

Він нарешті підняв на мене погляд. Його очі були крижаними, без жодного натяку на посмішку.

— Ви завжди говорите про газони, коли врізаєтесь у незнайомців? — запитав він, встаючи. — Можливо, вам варто посидіти ще хвилину, щоб прийти до тями? Бо зараз ви виглядаєте так, ніби не розумієте, де перебуваєте.

Я відчула, як мої щоки спалахнули від сорому. Я була в нього в домі, сиділа на дорогому кріслі, як якесь приблудне цуценя, і верзла нісенітниці, намагаючись не дивитися на його підкачані руки. Господи, яка ж я невдаха.

— Ні, я… все добре, — я швидко підхопилася на ноги, ледь не зачепивши скляний столик. — Просто… дякую за допомогу. Вибачте за… ну, за все. Мене Аліна звати.

Він на секунду затримав на мені погляд, оцінюючи моє зніяковіння.

— Арсен, — відповів він нарешті, але голос залишився таким самим відстороненим. — І, Аліно, не зважайте на паркани, коли наступного разу вирішите покататися на велосипеді. Це збереже і мій час, і ваші коліна.

Він вказав рукою на вихід. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова: він хотів, щоб я зникла якнайшвидше.

Я вже зробила крок до дверей, але внутрішній голос — той самий, що завжди підбивав на сумнівні авантюри — раптом заволав: «Ти що, отак просто підеш? А як же ідеальний генофонд?»

Я зупинилася на півдорозі і повернулася. Арсен уже відвернувся, мабуть, подумки викресливши мене зі свого життя.

— Зачекайте, — сказала я, намагаючись додати в голос хоч краплю жалюгідності, якої насправді не відчувала. — Тут… тут ще одна ранка. Вище коліна.

Арсен повільно обернувся. Його погляд був таким, ніби він намагався зрозуміти, якою мовою я говорю. Він подивився на мою ногу, потім на мене, зітхнув — так важко, ніби йому довелося самотужки тягати мішки з цементом — і підійшов до столика.

— Аптечка тут, — він кинув її на диван поруч зі мною. — Перекис, вата, пластир. Впораєтеся самі? В мене, знаєте, є справи.

І, не чекаючи відповіді, вийшов з кімнати.

«Впораєтеся самі», — передражнила я його подумки. Який же він… крижаний. З таким генофондом, можливо, діти і будуть красивими, але доведеться загортати їх у пуховики посеред літа, щоб не змерзли від батьківського холоду.

Я повільно дістала вату, вдаючи, що обробляю якусь уявну подряпину, і почала роздивлятися навколо. Завдяки тому, що він вийшов, я нарешті могла зробити це без його нагляду.

Вітальня плавно переходила в кухню. Там, на темній гранітній стільниці, я помітила щось зовсім невідповідне цьому стерильному інтер’єру: дві брудні тарілки і чашку з-під кави. Це був дисонанс, який різав око. Ідеальний Арсен залишив після себе посуд?

Мій мозок, який ще не повністю відійшов від шоку, стресу та ідеї «швидкого зачаття», видав геніальну думку: треба показати йому, яка я чудова хазяйка. Чоловіки ж люблять хазяйновитих, так? Це базовий інстинкт. Макс от завжди радів, коли я… стоп, про Макса не згадуємо.

Я швидко заклеїла уявну подряпину пластиром, сховала аптечку і на навшпиньках прокралася на кухню.

Кран блищав, як дзеркало. Я тихенько відкрила воду — благо, напір був хороший і вода майже не шуміла. Взяла губку, крапнула трохи миючого засобу, який стояв у стильному дозаторі, і почала мити тарілки. «Ось бачиш, Арсене, — думала я, акуратно складаючи вимитий посуд на сушарку, — я не тільки збиваю людей на велосипедах, я ще й корисна в побуті. Можеш брати, поки не розібрали».

Я саме домивала чашку, уявляючи, як він повернеться, здивується і скаже щось на кшталт «Ого, ви ще й така дбайлива», коли за моєю спиною пролунав голос.

— А що, власне кажучи, ви робите?

Я здригнулася так, що чашка мало не вилетіла з рук. Арсен стояв у дверях кухні. Він склав руки на грудях, і його крижаний погляд тепер був приправлений чимось, що дуже нагадувало підозру в моїй адекватності.