1 Аліна

Сонце сьогодні смажить так, ніби вирішило випалити з цього міста все живе, включаючи мої останні надії на спокійне життя. Я виходжу з клініки, притискаючи до грудей сумочку, в якій лежить папірець із вироком: «яєчники стомлені, як після десятирічного марафону, часу обмаль, народжуй прямо зараз, бажано ще вчора».

Піт стікає між лопатками, сукня прилипла до тіла, а в голові — суцільний гул. «Ну що, Аліночко, — кажу я собі, — припливли. Твої біологічні часики не просто цокають, вони вже б’ють у набат, як у соборі Нотр-Дам під час пожежі».

Я майже біжу додому, ігноруючи спеку, що плавить асфальт. План дозрів миттєво: влетіти в квартиру, схопити Макса за плечі, напустити на себе вигляду жінки, яка вступає у вирішальну битву, і видати: «Максе, або ми сьогодні ж починаємо працювати над продовженням роду, або я відправляю тебе у вільне плавання до нових горизонтів». Звучить як ультиматум диктатора, але для ситуації «останній вагон» — саме те, що треба.

Двері піддаються легко. Я влітаю в передпокій, скидаю босоніжки — один летить у куток, інший — прямо на килимок.

— Максе! — вигукую я, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Ти не повіриш, що мені сказали лікарі! Схоже, мій організм вирішив, що час розмножуватися настав прямо зараз, інакше він піде на пенсію достроково!

Тиша. Лише з кухні чути гудіння холодильника, а з глибини квартири — дивний шурхіт.

Я хмурюся. Він же обіцяв бути вдома, але казав, що моє обстеження затягнеться на весь день, тож він розраховував на повну свободу дій.

— Максе, ну де ти? Слухай, ситуація екстрена, у нас буквально немає часу, так що забудь про всі свої плани на цей пекельний день, у нас тепер інші, набагато гарячіші пріоритети...

Я проходжу коридором, на ходу збираючи липке від спеки волосся у вузол. Двері в спальню прочинені. Я штовхаю їх ногою, готуючись до того, що зараз застану Макса за грою в приставку — він у нас великий фанат віртуальних світів, поки реальний світ плавиться за вікном.

— Максе, ти навіть не уявляєш, як терміново нам треба...

Я замовкаю на півслові. У спальні на всю працює кондиціонер, і чи то від нього чи від побаченого, але холодок пробігає спиною.

Макс тут. І він далеко не сам.

На нашому ліжку, де ще вранці було так затишно, зараз розгортається сцена, яка виглядає як погана комедія. Макс, напівголий, з очима, що вилізли на лоба, намагається прикритися простирадлом, а поруч — з розпатланим волоссям і виразом обличчя «я тут ні до чого, це все магія», — сидить Світлана, наша сусідка з третього поверху. Та сама Світлана, яка вічно позичає сіль і постійно стукає шваброю в стелю, коли ми занадто голосно сміємося.

Макс закляк. Світлана втиснулася в узголів’я, намагаючись злитися зі шпалерами.

— О, — видав Макс. Це все. Весь його словниковий запас випарувався від спеки.

Я дивлюся на них, потім на свою сумочку, де лежить довідка, потім знову на Макса. У голові, де ще хвилину тому будувався план «швидкого зачаття», тепер з шаленою швидкістю проносяться варіанти: від «вбити обох цією ж сумочкою» до «запитати, чи не заважає їм мій прихід для завершення цього спекотного шоу».

— Я так розумію, — повільно кажу я, відчуваючи, як кутик губ смикається в іронічній посмішці, — мій графік овуляції тепер трохи зміщується? Чи у вас тут теж заплановане термінове обстеження, про яке я не знала?