Розділ 1

Аліна

Сонце сьогодні смажить так, ніби вирішило випалити з цього міста все живе, включаючи мої останні надії на спокійне життя. Я виходжу з клініки, притискаючи до грудей сумочку, в якій лежить папірець із вироком: «яєчники стомлені, як після десятирічного марафону, часу обмаль, народжуй прямо зараз, бажано ще вчора».

Піт стікає між лопатками, сукня прилипла до тіла, а в голові — суцільний гул. «Ну що, Аліночко, — кажу я собі, — припливли. Твої біологічні часики не просто цокають, вони вже б’ють у набат, як у соборі Нотр-Дам під час пожежі».

Я майже біжу додому, ігноруючи спеку, що плавить асфальт. План дозрів миттєво: влетіти в квартиру, схопити Макса за плечі, напустити на себе вигляду жінки, яка вступає у вирішальну битву, і видати: «Максе, або ми сьогодні ж починаємо працювати над продовженням роду, або я відправляю тебе у вільне плавання до нових горизонтів». Звучить як ультиматум диктатора, але для ситуації «останній вагон» — саме те, що треба.

Двері піддаються легко. Я влітаю в передпокій, скидаю босоніжки — один летить у куток, інший — прямо на килимок.

— Максе! — вигукую я, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Ти не повіриш, що мені сказали лікарі! Схоже, мій організм вирішив, що час розмножуватися настав прямо зараз, інакше він піде на пенсію достроково!

Тиша. Лише з кухні чути гудіння холодильника, а з глибини квартири — дивний шурхіт.

Я хмурюся. Він же обіцяв бути вдома, але казав, що моє обстеження затягнеться на весь день, тож він розраховував на повну свободу дій.

— Максе, ну де ти? Слухай, ситуація екстрена, у нас буквально немає часу, так що забудь про всі свої плани на цей пекельний день, у нас тепер інші, набагато гарячіші пріоритети...

Я проходжу коридором, на ходу збираючи липке від спеки волосся у вузол. Двері в спальню прочинені. Я штовхаю їх ногою, готуючись до того, що зараз застану Макса за грою в приставку — він у нас великий фанат віртуальних світів, поки реальний світ плавиться за вікном.

— Максе, ти навіть не уявляєш, як терміново нам треба...

Я замовкаю на півслові. У спальні на всю працює кондиціонер, і чи то від нього чи від побаченого, але холодок пробігає спиною.

Макс тут. І він далеко не сам.

На нашому ліжку, де ще вранці було так затишно, зараз розгортається сцена, яка виглядає як погана комедія. Макс, напівголий, з очима, що вилізли на лоба, намагається прикритися простирадлом, а поруч — з розпатланим волоссям і виразом обличчя «я тут ні до чого, це все магія», — сидить Світлана, наша сусідка з третього поверху. Та сама Світлана, яка вічно позичає сіль і постійно стукає шваброю в стелю, коли ми занадто голосно сміємося.

Макс закляк. Світлана втиснулася в узголів’я, намагаючись злитися зі шпалерами.

— О, — видав Макс. Це все. Весь його словниковий запас випарувався від спеки.

Я дивлюся на них, потім на свою сумочку, де лежить довідка, потім знову на Макса. У голові, де ще хвилину тому будувався план «швидкого зачаття», тепер з шаленою швидкістю проносяться варіанти: від «вбити обох цією ж сумочкою» до «запитати, чи не заважає їм мій прихід для завершення цього спекотного шоу».

— Я так розумію, — повільно кажу я, відчуваючи, як кутик губ смикається в іронічній посмішці, — мій графік овуляції тепер трохи зміщується? Чи у вас тут теж заплановане термінове обстеження, про яке я не знала?

Сльози застилають очі, перетворюючи все навколо на розмиті плями. Я навіть не пам’ятаю, як вибігла з квартири. Сльози печуть очі. Я витираю їх тильною стороною долоні, але вони все одно лізуть, розмазуючи туш по щоках. Коли я вилітаю з під’їзду, в спину мені летить якесь невиразне «Аліно, зачекай», але я не озираюся. В голові стоїть гул. Єдине бажання — максимально віддалитися від квартири, від Макса і від цього запаху дешевого одеколону, який змішався з ароматом Світланиних парфумів у спальні.

Автобус трясеться на вибоїнах. У салоні пахне перегрітим пластиком і чужим потом. Я сиджу біля вікна, вдивляючись у приміські пейзажі, що миготять за склом. Кожен рух Макса зараз здається чимось настільки брудним, що мене просто нудить. Він же обіцяв «попрацювати над дитиною» ввечері. Тьху.

Виходжу на зупинці біля дачі Аліси. Тут пахне скошеною травою і трохи вогкістю від річки. Аліса зустрічає мене на порозі, навіть не встигає договорити «привіт», коли бачить мій вигляд.

— Аліно? Ти що, побилася? — вона бере мене за плечі, затягує в дім і зачиняє двері.

Я падаю на старий диван. Руки тремтять так, що я не можу розстібнути сумочку. Вивалюю на стіл свою довідку з клініки.

— Макс там з сусідкою, — кажу я, і голос звучить напрочуд рівно, хоча всередині все обірвалося. — Світланою з третього поверху.

Аліса завмирає. Її очі звужуються. Вона швидко переводить погляд з мого обличчя на папірець із лікарні, який я витягла з сумки.

— Яке, в біса, обстеження, Аліно? Ти ж казала, що просто йдеш до гінеколога.

— Виснажені яєчники. Загроза клімаксу, — я втомлено відкидаюся на спинку дивана. — Мені треба було терміново вагітніти, Алісо. Терміново. А вдома мене чекав сюрприз у нашому ліжку. І я згадую тепер про  нього і… мені хочеться помитися з хлоркою. Я не зможу. Не зможу від нього. Він для мене тепер як використаний квиток, який уже нікуди не везе.

Аліса мовчки підходить до холодильника, дістає пляшку холодної води і ставить переді мною.

— Пий. А потім розказуй все по порядку. Що ти збираєшся робити? Бо я бачу по твоєму обличчю — ти не просто приїхала поплакатись.

Я роблю великий ковток. Вода холодна, аж зуби зводить. Дивлюся на її кухню — захаращену розсадою, пакетами з насінням і недопитою кавою. В моїй голові немає ніяких "нових дверей". Є тільки порожнеча і огида.

— Збираюся? — я криво посміхаюся. — Поки що збираюся вимити мозок від усього, що там сталося. Але в квартиру я більше не повернусь. Навіть за речами. Нехай забирає собі все.