23 Аліна

Почуття тривоги стало майже фізичним, наче густа ртуть, що повільно заповнювала легені. Кожен звук — чи то шурхіт вітру у кронах дерев, чи далекий гул машин на шосе — змушував мене здригатися. Я постійно чекала, що вхідні двері відчиняться, і на порозі з’явиться Арсен. У моїй уяві він був не просто втомленим бізнесменом, а розлюченим титаном, який побачить свою сусідку в його власній сорочці, що пахне його ж парфумами. Ця думка водночас лякала і розбурхувала кров.

Марк теж був на межі. Він нервово ходив туди-сюди по передпокою, раз у раз кидаючи тривожні погляди на місце, де ще хвилину тому була його «оборонна споруда». Розлите борошно, що змішалося з медом, утворило липку калюжу, яка віддзеркалювала світло лампи, наче застигле свідчення його страху.

— Тато буде дуже злий, — прошепотів він, і в цьому голосі було стільки дорослої відповідальності, що мені стало боляче. — Він не любить безлад. Він завжди каже, що дім — це місце для порядку. Якщо він побачить це… Аліно, він скаже, що я поводився як немовля.

Я опустилася перед ним навпочіпки, заглядаючи в очі, у яких відбивався тьмяний вечірній сум. Його плечі були напружені, як у маленького солдата, що готується до трибуналу.

— Послухай мене, Марку. Твій тато — людина порядку, це правда. Але він також людина, яка вміє цінувати захист. Ти зробив те, що вважав за потрібне, щоб убезпечити свій дім. Ми зараз не будемо прибирати це як «сліди злочину», ми зробимо це так, ніби тут нічого не відбувалося. Давай ганчірки, і показуй, де в тебе найпотужніший мийний засіб.

Ми працювали злагоджено, майже мовчки. Я відтирала підлогу, Марк старанно збирав залишки «пастки», і за цією монотонною роботою напруга в кімнаті трохи ослабла. Коли передпокій знову засяяв чистотою, а від липкої калюжі не залишилося й сліду, я відчула, як сили покидають мене. Я опустилася на стілець у їдальні, відчуваючи, як тремтять руки.

Марк підійшов до столу, де стояли пластикові контейнери з ранковою доставкою. Він довго дивився на них, а потім обхопив себе руками й тихо, майже нечутно зітхнув.

— Я їсти хочу, — сказав він, не дивлячись на мене. — Але тато замовив це зранку. Овочевий мікс. Він на смак як картон. Я не можу це їсти, воно холодне і... сумне.

Я відкрила кришку контейнера — всередині дійсно була якась неапетитна, напівзасохла суміш. Дитина, яка майже весь день провела в очікуванні батька, у цій гнітючій тиші, тепер ще й змушена була давитися цим пластиковим «обідом». У мене всередині все збунтувалося.

— Ні, — я рішуче закрила контейнер. — Ми не будемо їсти картон. Я бачила в холодильнику на кухні Арсена достатньо продуктів, щоб зробити щось гідне. Ми приготуємо вареники. Прямо тут, на цій «серйозній» кухні.

Марк підняв на мене очі, і в них спалахнув такий щирий, майже невіруючий подив, що я ледь не розплакалася.

— Вареники? Справжні? Тато якось казав, що це дуже складно, що на це йдуть години, тому ми ніколи не замовляємо... Аліно, я... я дуже давно їх не їв. Мені здається, ще тоді, коли мама була вдома.

Це зізнання вдарило в самісіньке серце. Він не просто був голодний — він був голодний за домом, за самим процесом, коли в кухні щось кипить, пахне борошном і теплом.

— Тоді готуйся, — я впевнено закатала рукави татової сорочки, які продовжували сповзати з моїх плечей. — Ми окупуємо цю кухню. Ти вмієш ліпити «косичку» на краях, щоб начинка не витекла?

— Ні, — він підійшов ближче, і в його очах, де ще хвилину тому жив страх перед татом, тепер пульсувала дитяча цікавість.

— Тоді сьогодні ти станеш моїм головним помічником. Це стратегічна операція «Вареник». Якщо ми зробимо це правильно, твій тато навіть не здогадається, що тут панував хаос. Ми зробимо таку красу, що він буде впевнений — це була робота найвищого гатунку. Давай, біжи мити руки — у нас попереду серйозна справа.

Коли ми почали працювати, кухня Арсена — холодна, стерильна, розрахована на швидкі сніданки та ділові переговори — почала змінюватися. Вона наповнилася запахом свіжого тіста і ягід. Я спостерігала, як Марк старанно, намагається виліпити ідеальну форму і мимоволі посміхалась.