13 Аліна

Я підійшла до своєї шафи з таким виглядом, ніби проводила ревізію на складі стратегічного призначення. Результати були… приголомшливими в негативному сенсі.

Моя білизняна колекція складалася з трьох бавовняних трусів-«парашутів», пари спортивних топів, які бачили більше життєвих випробувань, ніж я сама, і одного бюстгальтера, в якому я була впевнена лише тому, що він не давав мені випасти з власної сукні. Жодного мережива. Жодних шовкових стрічок. Жодної «зброї масового ураження», про яку так завзято писала авторка книги.

— Ну і як, — пробурмотіла я, розглядаючи білий бавовняний ліфчик, — як я маю продемонструвати «візуальну слабкість», якщо на мені білизна, в якій навіть бабусі соромно виходити на город?

Я перевірила банківський додаток. Цифри на рахунку змусили мене гірко пошкодувати, що текст про медичний інсуфлятор для компанії ALT досі висить у чернетках, а не зданий замовнику. Останні гроші за попередній проект я успішно витратила на ремонт велосипеда (іронія долі!), так що бюджет був обмежений сумою, яку я зазвичай відкладала на «чорний день».

Що ж, день настав. І він був дуже чорним, якщо Арсен колись побачить мою білизну.

— Жертви заради мистецтва, — сказала я собі, зачиняючи шафу. — Ні, жертви заради… ну, ти зрозуміла.

Я схопила сумочку, в якій самотньо лежали кілька зім’ятих купюр і термін придатності мого оптимізму, що стрімко збігав. Машини в мене не було. А  після останньої зустрічі з «генофондом» мій залізний кінь потребував такого ремонту, що його простіше було б відправити в музей металобрухту.

На зупинці було спекотно, і автобус, на який я чекала, виглядав так, ніби він виїхав прямо з епохи палеоліту. Я вмостилася на потертому сидінні, притискаючи сумочку до себе, і відчула себе справжнім диверсантом. Хто ще поїде в центр міста, щоб за останні гроші купити мереживний комплект, в якому планує підкорювати серце закритих бізнесменів?

Дорога до міста тягнулася вічність. Автобус трясло на кожній вибоїні, а я гортала книгу «Мистецтво зваблення», намагаючись закривати її обкладинкою, щоб суворі пасажири навколо не подумали, що в мене повний розлад особистості.

— Нічого, — шепотіла я сама до себе під гуркіт двигуна, — впевненість — це головне. Якщо я відчуватиму себе як фатальна жінка, Арсен теж це відчує. Ну, принаймні, так обіцяє авторка на сторінці сорок два.

Коли я нарешті вийшла в центрі, мої кросівки здавалися мені занадто «пішохідними» для місця, де продавали шовк і розкіш. Я рішуче попрямувала до брендового магазину, ігноруючи власне відображення у вітринах. Сьогодні я була не просто Аліною, що живе на дачі й виховує сусідських кіз. Сьогодні я була Аліною, яка готує свій стратегічний удар.

Продавчиня в магазині дивилася на мене з певною часткою скепсису, але коли я впевнено попросила показати «щось справді особливе, для особливого випадку», вона відтанула.

— Чорний? — запитала вона, дістаючи з полиці набір, від якого в мене перехопило подих.

— Чорний, — погодилася я, дивлячись на цінник і намагаючись не знепритомніти. — І нехай це буде найкраща інвестиція в моєму житті.