Розділ 12

Арсен

Дорога до її будинку здавалася надто короткою. Я натискав на газ, відчуваючи, як гнів перетворюється на щось важче, майже некероване. «Виховати мого сина? Навчити його битися? Вона перетнула межу», — повторював я собі, наче заклинання, що мало виправдати мій візит. Я збирався висловити їй усе: про її зухвалість, про те, щоб вона трималася подалі від мого життя, від Марка, від мого спокою.

Але коли я під’їхав до її ділянки, мій внутрішній монолог раптом дав збій.

Я очікував побачити хаос, який відповідав би її характеру. Натомість перед очима постав акуратний сад. Жодних бур’янів, жодної занедбаності. Видно було, що кожна квітка, кожен кущ тут доглянуті з такою педантичністю, що це змусило мене мимоволі зупинитися. Вона дбала про це місце так само пристрасно, як вдерлася в мій дім.

Я вийшов з машини, відчуваючи, як під підошвами хрустить гравій. Двері в будинок були відчинені навстіж — запрошення чи необачність?

— Аліно! — гукнув я, не надто стараючись приховати роздратування в голосі.

Тиша. Лише десь здалеку озвався птах. Я піднявся на ґанок і постукав у косяк дверей, не чекаючи відповіді.

— Аліно, я знаю, що ти тут! Нам треба поговорити про Марка!

Я зробив крок усередину, в передпокій, який пахнув травами й сонцем. Тут було просто, навіть трохи старомодно, але неймовірно затишно. І саме в цей момент двері ванної кімнати, що знаходилася в кінці вузького коридору, з легким рипінням відчинилися.

Я завмер. Вона вийшла звідти, кутаючись у пухнастий білий рушник, який ледь тримався на її плечах. Її волосся — вологе, темне від вологи, майже червоне, розсипалося по спині, а краплі води стікали по шиї, зникаючи десь під тканиною. Вона виглядала зовсім не так, як у моєму кабінеті, і зовсім не так, як та розлючена жінка, що жбурляла в мене штани. Вона була м’якою, вразливою, зовсім не готовою до конфронтації.

Вона зупинилася, почувши мої кроки, і її очі широко розплющилися.

— Арсене? — прошепотіла вона, притискаючи рушник до грудей сильніше. На її обличчі відбився переляк, який миттєво змінився на збентеження, що зробило її ще привабливішою.

Мій бойовий запал, який я плекав усю дорогу, раптом випарувався, наче дим на вітрі. Вся моя злість, аргументи про виховання, про кордони — усе це стало безглуздим перед обличчям цієї сцени. Я дивився на її оголені плечі, на тонку лінію ключиць, на босі ноги, що торкалися дерев’яної підлоги. В повітрі зависло щось наелектризоване, майже відчутне на дотик.

Я відчув, як у горлі пересохло. Мої власні слова здалися мені грубими й невідповідними моменту.

— Я… — я спробував знайти початок своєї промови, але голос зрадливо сів. — Ти… ти не зачиняєш двері.

Це було найдурніше, що я міг сказати. Але, здавалося, у всьому світі більше не існувало ніяких «порушень кордонів» — лише вона, в цьому білому рушнику, і я, що стояв у її передпокої, забувши, навіщо взагалі прийшов.

Я зробив крок уперед, перш ніж мій раціональний мозок встиг накласти вето на це рішення. Повітря між нами миттєво згустіло, наповнилося ароматом її вологого волосся та якогось простого квіткового мила. Весь мій праведний гнів, усі нотації про батьківський авторитет і дисципліну розсипалися, наче картковий будиночок від легкого подиху.

Я просто дивився. Дивився, як тремтить її маленька улоговинка між ключицями, коли вона часто й уривчасто дихає. Як крапля води повільно повзе по її плечу, залишаючи блискучу доріжку на золотавій шкірі, і зникає під махровою тканиною рушника. Цей клятий рушник здавався занадто коротким — він ледь прикривав її стегна, відкриваючи моєму погляду ті самі стрункі, босі ноги, які я ще вранці бачив у зовсім інших обставинах.

Вона вся стиснулася, наче намагалася стати меншою, сховатися від мого погляду, який зараз, мабуть, випалював на її шкірі видимі сліди. Її щоки миттєво спалахнули густим, гарячим рум’янцем, який розлився аж до шиї. Це збентеження... воно було настільки не підробним, настільки дитячим і чистим, що в мене всередині щось солодко й болісно стиснулося.

Я очікував побачити зухвалу відьму, готову знову кидатися речами, а натомість переді мною стояла дівчина, яка ледь тримала рівновагу від власного хвилювання. І це робило її настільки звабливою, що в мене заніміли кінчики пальців від дикого, майже первісного бажання просто закрити цю відстань між нами. Крок. Лише один крок — і я міг би торкнутися її вологого плеча. Притиснути до себе, відчути її тепло і зацілувати ці вперті, зціплені губи, поки вона не забуде всі свої образи.

Я зціпив зуби, намагаючись повернути собі бодай залишки самоконтролю. Треба було говорити. Треба було повернути ситуацію в русло хоч якогось здорового глузду, поки я остаточно не втратив голову.

— Чого ти хочеш, Аліно? — мій голос прозвучав набагато тихіше і глухіше, ніж я планував. В у вухах стукала власна кров. — Навіщо ти це робиш? Навіщо лізеш у наше життя? До мого сина? До мене?

Вона мовчала, лише сильніше вчепилася пальцями в край рушника, аж побіліли нігті. Її великі очі дивилися на мене з сумішшю переляку та якоїсь дивної, затятої гордості.

Я зробив ще пів кроку. Тепер я бачив кожну маленьку ластовинку на її носі, бачив, як тремтять її вії.

— Хто ти? — я дозволив собі легку, майже іронічну посмішку, хоча всередині все тремтіло від напруги. — Може, ти якась професійна звабниця, га? Колекціонуєш чоловічі серця в цьому своєму акуратному дачному кооперативі? Вирішила розіграти виставу з сусідом, який випадково потрапив у твої тенета? Спершу це мереживо на терасі... тепер мої штани на твоїх стегнах. Ти вирішила мене звабити, так?

Я нахилився трохи ближче, заглядаючи в її обличчя, відчуваючи, як моє дихання торкається її вологої щоки.

— Якщо так... то мушу тобі сказати: я не проти. Твоя стратегія працює бездоганно.

Аліна густо, майже буряково почервоніла. Вона відкрила рот, щоб щось сказати — обуритися, накричати, послати мене під три чорти, як вона вміла, — але з її вуст не злетіло жодного звуку. Вона просто стояла, паралізована моєю близькістю, кусаючи губу, і це мовчазне, солодке збентеження дражнило мене сильніше за будь-які слова. Мені хотілося стерти цю відстань прямо зараз. Вхопити її, заплутатися пальцями у вологому волоссі й довести її до такого стану, щоб вона взагалі забула, як розмовляти.