28 Арсен

Дорога до її будинку здавалася надто короткою. Я натискав на газ, відчуваючи, як гнів перетворюється на щось важче, майже некероване. «Виховати мого сина? Навчити його битися? Вона перетнула межу», — повторював я собі, наче заклинання, що мало виправдати мій візит. Я збирався висловити їй усе: про її зухвалість, про те, щоб вона трималася подалі від мого життя, від Марка, від мого спокою.

Але коли я під’їхав до її ділянки, мій внутрішній монолог раптом дав збій.

Я очікував побачити хаос, який відповідав би її характеру. Натомість перед очима постав акуратний сад. Жодних бур’янів, жодної занедбаності. Видно було, що кожна квітка, кожен кущ тут доглянуті з такою педантичністю, що це змусило мене мимоволі зупинитися. Вона дбала про це місце так само пристрасно, як вдерлася в мій дім.

Я вийшов з машини, відчуваючи, як під підошвами хрустить гравій. Двері в будинок були відчинені навстіж — запрошення чи необачність?

— Аліно! — гукнув я, не надто стараючись приховати роздратування в голосі.

Тиша. Лише десь здалеку озвався птах. Я піднявся на ґанок і постукав у косяк дверей, не чекаючи відповіді.

— Аліно, я знаю, що ти тут! Нам треба поговорити про Марка!

Я зробив крок усередину, в передпокій, який пахнув травами й сонцем. Тут було просто, навіть трохи старомодно, але неймовірно затишно. І саме в цей момент двері ванної кімнати, що знаходилася в кінці вузького коридору, з легким рипінням відчинилися.

Я завмер. Вона вийшла звідти, кутаючись у пухнастий білий рушник, який ледь тримався на її плечах. Її волосся — вологе, темне від вологи, майже червоне, розсипалося по спині, а краплі води стікали по шиї, зникаючи десь під тканиною. Вона виглядала зовсім не так, як у моєму кабінеті, і зовсім не так, як та розлючена жінка, що жбурляла в мене штани. Вона була м’якою, вразливою, зовсім не готовою до конфронтації.

Вона зупинилася, почувши мої кроки, і її очі широко розплющилися.

— Арсене? — прошепотіла вона, притискаючи рушник до грудей сильніше. На її обличчі відбився переляк, який миттєво змінився на збентеження, що зробило її ще привабливішою.

Мій бойовий запал, який я плекав усю дорогу, раптом випарувався, наче дим на вітрі. Вся моя злість, аргументи про виховання, про кордони — усе це стало безглуздим перед обличчям цієї сцени. Я дивився на її оголені плечі, на тонку лінію ключиць, на босі ноги, що торкалися дерев’яної підлоги. В повітрі зависло щось наелектризоване, майже відчутне на дотик.

Я відчув, як у горлі пересохло. Мої власні слова здалися мені грубими й невідповідними моменту.

— Я… — я спробував знайти початок своєї промови, але голос зрадливо сів. — Ти… ти не зачиняєш двері.

Це було найдурніше, що я міг сказати. Але, здавалося, у всьому світі більше не існувало ніяких «порушень кордонів» — лише вона, в цьому білому рушнику, і я, що стояв у її передпокої, забувши, навіщо взагалі прийшов.